Дівчина спіймала м'яча в долоні, зібравшись піти геть з майдану, і за хвилину, всього за одну хвилину Северин не застав би її тут і ніколи б у своєму житті не побачив… Вона вже повернулася до нього спиною, вже йшла, й хлопець бачив лише русяву зливу її волосся, що стікала до пояса, закриваючи виточену постать; дівчина почула квапливі кроки позаду, повернулася й застигла, немов зграбна паркова скульптура з червоним м'ячиком на долоні; її стан облягала голуба сукенка з білим комірцем, а нижче комірця випиналися з–під сукенки горбочки, нібито дівча заховало в пазушину двійко спасівок; голуба матерія спадала на тугі дівочі стегна, й були вони в неї звабливі й викличні; Северин наблизився до дівчини, щоб приглянутися до її обличчя, і враз спопелів під сніпками зеленого полум'я, що впали на нього з–під довгих вій; юнак відчув у цю мить, як його проймає й паралізує чоловіча хіть, йому стало від цього соромно, й він заклав руки в кишені плаща, загортаючи поли, щоб приховати напучнявілість свого тіла, а дівчина опустила руки, м'яч покотився на газон і зник у заростях; дівочі сполохані очі в передчутті чогось досі невідомого, бажаного й тривожного немов заблагали допомоги, і дівчина і хлопець злякалися враз того, що в них одночасно сподіялося, однак жодне не мало сил відійти, втекти й забути про те, що так несподівано трапилося, і довго стояли одне навпроти одного, ніби очікували, що хтось дужчий за них, може, сама доля вирішить, що їм далі чинити — не вистачало їм ні встиду, ні волі розійтись.
Северин перший збагнув незручність ситуації, адже вони досі ніколи не бачились, і про що їм говорити — дорослому юнакові й зелепужній дівчині, яке слово вимовити, щоб перервати гнітючу мовчанку, і врешті він круто повернувся, пройнятий відчайним бажанням утекти, не озираючись, а тоді почув за своєю спиною сухий смішок, наче то польовий коник враз засокотів у траві.
"Ти чого смієшся?" — повернувся Северин й суворо глянув на дівчину; "А чому в тебе на плащі руде кружало, ніби ти в ньому сидів на старій бочці?"; "Ти не смійся, то тавро"; "А що таке тавро — слід провини?"; "Не завжди провина таврує людей, дівчинко"; "Але ж у мене тавра немає, видно, я ще ні перед ким не провинилася"; "Ти не знаєш, де воно на тобі відбите, ти ще нічого не знаєш"; "Так загадково й зухвало говориш, ніби вже зовсім дорослий, а м'ячем покидатися не хочеш, хіба не хочеш, ну скажи, скажи, чого мовчиш?"; "Чому ти так дивишся на мене, ніби впізнаєш?"; "А я тебе вже бачила"; "Коли?"; "Уві сні…"
Тоді Северин підійшов до дівчини впритул, і вона не відступилася, не спитала, чому він наблизився, що хоче зробити — тільки пестила його зеленим, немов молода отава, поглядом, і Северин вбирав, поглинав його, щоб запам'ятати назавжди.
"Як називаєшся?" — спитав; "А вгадай — моє ім'я з двох складів: один заперечує, а другий стверджує. Ну що, недотепо, не можеш відгадати?"; "Не можу, скажи сама"; "Навіщо, ти підеш собі, і я піду, ми ж ніколи більше не зустрінемося, пощо тобі моє ім'я, що тобі в ньому?"
Северин узяв її за руку, й вона не вивільнювалась.
"Чому ти мене не боїшся?"; "А хіба ти страшний, ти сумний і добрий"; "Я завтра покидаю місто, і мені невесело"; "А надовго?" — стрепенулась тривога в голосі дівчини; "На три роки"; "Овва, це як навічно, я тоді вже буду студенткою… А ти студент?"; "Був ним, а нині я жовнір"; "Ха, ще ніколи не бачила жовніра в плащі з іржавим кружалом нижче пояса…"
Северин рвучко потягнув її до себе: очі до очей.
"Слухай, мала, уважно слухай: нині тридцяте жовтня, затям собі, і ти прийдеш сюди рівно за три роки — на це саме місце, в такий самий час…" — він зі страху заплющив очі й боляче вп'явся в її уста.
Вона аж по хвилі вивільнилася, по–дитячому втерла губи й сказала тихо:
"Я прийду, певне, що прийду…"
Тоді немов отямилася, сплеснула в долоні, дзвінко засміялася й, полишивши Северина, побігла на газон, куди покотився м'яч, і зникла в кущах козолисту, наче її тут ніколи й не було.
Северин довго шукав її очима й не знаходив, потім повернувся й пішов до храму помолитися.
V
Третій полк дивізії морської піхоти запропастився у вирві між кам'яних верхів, порослих латками колючого держидерева, що служили прихистком для ящірок, мідянок та вужів; фауною в безлюдній гірській пустелі були, мабуть, лише шакали, які цілодобово скавуліли, реготали й плакали; зрідка вузькою стежкою понад бурхливим Кошкор–чаєм, що гримотів і вибухав сніпками білої піни на каскадах, поганяв нав'юченого сухим ріщам лінивого осла старий азербайджанець у високій овечій кучмі, сходячи з гір до Ял–кишлака, що заховався за горами в долині Шейха біля Шемахи. Було в цій вирві до моторошности дико й самотньо: людський далекий світ не чув тутешнього військового гамору, муштрових команд, гуркоту "студебекерів", глухих пострілів у полковому тирі й не бачив теж солдатських колон, що муштрувалися на широкому плацу, обставленому саманними бурдеями — колишніми бараками для зеків, а нині казармами, у глинобитних стінах яких гніздилися фаланги, тарантули, скорпіони й блощиці, а на барачних нарах у тісноті й смороді вовтузилися ночами солдати, відганяючи отруйну комашню і до крові зшкрябуючи покусану блощицями шкіру.
І все це, а до того ще й жорстка дисципліна, яку впровадили вчорашні фронтовики — старшини з двадцять шостого року народження, котрі служили вже сьомий рік і цим були озлоблені до безміри на командування, яке затримало їхню демобілізацію, а свою лють могли зігнати тільки на невинних "салагах" з щойно засіяним пушком на губах: старшини не знали до них милосердя, ганяли гірськими стежками в повній викладці й протигазах, примушували повзати по–пластунськи колючим щебенем, годинами вистоювати під палючим сонцем на постах, заготовляти для кухні дрова, яких тут не було, й солдати витягували баграми з дна річки пні й колоди, що їх наносили повені, — усе це стійко витримував Северин, підпорядковуючись жорстокій дисципліні задля однієї мети: після трьох років служби він мусить отримати від командування добру характеристику, яка допоможе йому поновитися в університеті, а ще перед тим він має зустрітися із зеленоокою дівчиною, яка чекатиме на нього в осінньому надвечір'ї на майдані біля церкви Юра.