Серед цілковитої самоти Майстер відчув, як приходить до нього пекуча згадка, яку він досі притлумлював у глибині душі: був то спомин про батька, й Северин уперше в житті заридав і збагнув, як солодко плакати.
Очищався слізьми, а вони збиралися в одну велику краплю під сивою оболонкою, він роздер її й увійшов досередини; стінки сльози розсунулися на весь простір ґражди, і Майстер замешкав у своїй власній сльозі — в близькому сусідстві з душами, які чекали від нього звіту. А сльоза розширювалась, її прозора плівка розтягувалася, мов оболонка дитячої надувної кульки, ліпилася до митих стін хатньої кліті й, оповиваючи сволоки, вистелила тисову стелю; вона виґлянцьовувала нутро світлиці, не поминаючи жодної закутини й щілини, заклейструвала двері, Майстер відчув, як увесь світ замкнувся у його власній сльозі.
І став я в'язнем своєї сутности: на душі було сумно, але й затишно, нібито хвилі штормового океану прибили мене нарешті до заповітного острова, на якому є все, що для життя потрібне, і дивувався я, що мій життєвий обшир вельми скромний, проте самодостатній, і в моїй свідомості майнула думка, що всі світові бурі й пристрасті, ненаситність і жадоба слави — цілковита марнота; якщо світ людини може вміститися в дрібненькій сльозі, то зміст людського існування є набагато дешевшим від уявної його вартости, навіяної захланністю та марнославством…
Майстер порозглядався довкола: стеля ґражди стала небом, позначеним на тисових дошках трьома хрестами, гладко вигемблювані стіни окреслювали простір, цілком достатній для того, щоб відчути повноту існування; у вікно, яке відокремлювало світ Майстра від космічної залежности, вдивлялася трансцендентність, і хоча Северин усвідомлював, що потенційно належить їй, усе ж цієї миті почувався від неї вільним, і це надавало йому рівноваги й усвідомлення власної потрібности в земному житті.
Сволоки були списані незнайомими письменами, і я радів, що моє життя ще якийсь час буде виповнене певним сенсом, адже мені дано ще до переступу через межу між реальністю і трансцендентністю ті письмена відчитати й залишити своє відкриття нащадкам; може, то історичний матеріял для останнього мого майстерштику, може, перо ще попроситься до моїх рук?
Уздовж стіни прослалися важкі лавиці, які спинялися аж біля печі, що бовваніла в куті й шкірилася роззявленою черінню — той без затули отвір провадив, мабуть, у саме пекло; посередині світлиці стояв дубовий стіл, і на ньому Майстер побачив інкрустовану тарелю, вивершену пірамідою писанок, кожна з яких означала початок невідомих істин; до них йому було призначено доступитися крізь власне невігластво й обмеженість земного мислення, — чей там, у далекому минулому, існує закостеніле в безчассі життя, яке я маю розворушити й воскресити для нинішнього дня, а передовсім для себе самого; переді мною постала цікава перспектива: через свячене яйце, як через медіюм, осягнути занехаяну в пам'яті сутність нашої історичної долі і свою власну сутність в контексті історії.
Було тихо в ґражді, й Майстер нетерпляче очікував дійства, яке неодмінно мало відбутися в пристані його осамітнення. Він відчував, що зараз наступить мить — і розпочнеться для нього новий життєвий триб, коли він осмислить передовсім свій пройдений час і віднайде його розвиток, перетворення в іншу, досконалішу сутність. Северин усвідомив також і те, що цей останній шмат життя мусить розпочатися з виправлення помилок, вчинених у попередньому стані.
А втім, я прожив свою дотеперішність без гріха… Так, без гріха! Я тільки затаїв перед самим собою, що колись перебував у тісній з ним дотичності: часто відчував його так близько у хвилини душевного розслаблення, що гріховна нечисть могла навіки увійти в мене; я водно бачив її увіч, іноді підпускав до себе на трагічно небезпечну відстань і в зневірі, коли спокусу було витримувати невміч, уявно поринав у розкіш блуду. Й переборюючи його звабу, все ж деколи так ризиковано наближався до злочину, що він мало не ставав моєю власністю: розпачливо відчужуючись від нього, я таки осквернював себе наближенням до гріха, й тому на останньому життєвому етапі, який настиг мене у ґражді, я змушений очистити себе, невинного, каяттям, яке може прибрати лише подобу сльози.
Северин не бачив цієї миті образу колишньої спокуси, забулися спонукання, хитрощі, злоба й підступність її призвідців, а вони товклися в потойбіччі, добиваючись до живого мозку й серця Майстра, і він мусив їх впустити на свій суд, щоб винести їм остаточний вердикт або ж визнати свою провину за колишні позови із власним сумлінням.
Майстер знав, як це зробити. Він узяв з полумиска писанку, вона, як і кожне яйце, означала початок, покрутив її, й вона шалено завертілася на столі, перемінюючи писанкові візерунки на зображення живих істот, і збагнув тепер Северин, що дійсність існує вічно в часі.
II
Першою проникла з потойбіччя, обережно роздираючи оболонку сльози, щоб вона не спливла, постать вітця.
Був він блідий, сивий, подовгуваті зморшки, в які запала скорбота, порили його обличчя, він тужно дивився на сина так само, як тоді, коли повернувся з допиту, й Северин, цієї миті набагато старший за батька, враз побачив себе юнаком, який готувався до іспитів в університет і всю ніч не спав, не заглянувши й разу до книжок: чомусь батько не вернувся з міста. Батько приніс із села вузлик з буханцем хліба й грудкою масла, поклав на стіл і сказав, що зараз повернеться, й Северин рахував нестерпно тягучі нічні години, чекаючи батька, а той прийшов аж уранці — блідий, із запалою в зморшках скорботою, і здогадався хлопець, що батько був на допиті й, певне, зізнався, бо стояв перед сином, немов перед своїм суддею; в того судді запекли очі — то сльози протискалися до віч аж із самого мозку, і він стримував їх, хоч сіль пропікала повіки; заливали вони й тепер сировицею очі, й боявся Майстер, що видиво зникне, бо в тій сльозі перебувала пам'ять про вітця.
А батько стояв, як і тоді, край столу, відсутній і загублений у цьому світі, жура нагинала донизу його стан, і насилу стримував себе, щоб не впасти обличчям долі — нібито земля притягувала, кликала його до себе, бо місця під небом більше для нього не існувало; був він одягнутий у світлий пороховик, на якому нижче пояса відбилося іржаве коло; батько помітив, що я спинив погляд на тому кружалі, й сказав, що то слід від камерної параші, на якій просидів усю ніч, бо ні стільця, ні лежака в камері не було; Северин у ту хвилину згадав, що після смерти батька носив того плаща з назавше припечатаним на ньому тавром, бо іншого одягу не мав. "Я вдосвіта постукав у залізні двері, сину, й сказав наглядачеві, що згоден свідчити"; "Ти це зробив, тату, щоб я мав можливість скласти іспити?"; "Така думка мучила мене, та не вона спонукала до згоди, я зрозумів, що впиратися немає сенсу, слідчі давно вже втямили, що Семенчука били в школі ґазди Яким і Павло, адже на екзекуцію збіглося півсела"; "їм потрібно було тебе зламати, тату"; "Та чи ж міг я впиратися, що не бачив того всього, коли Семенчук заявив, що я обороняв його"; "І ти засвідчив…"; "Ні, ні, я не сказав, що ґазди лінчували сільського люмпака й донощика, признався тільки, що затримав Павлову руку". І цього було досить, подумав син, щоб тебе, на якого в селі молилися і слухались, немов вітця, розтоптати на очах у людей. Батько почув німий синівський докір і застогнав у розпачі: "Я не міг інакше, ну не міг же я сказати, що того всього зовсім не було!"; "А що підсудні?"; "Вони й слова не вимовили, лише розгублено, навіть без докору поглянули на мене, та видно по них було, що не сподівались мого свідчення…"