Майстер стояв на кормі з опущеними руками, він мав винуватий вигляд, нібито сам спричинився до біди, — знав бо, знав, що вона прийде! Йому згадався татарин Мансур, який колись через нестримне бажання волі пропав у Каспійському морі, а теж ввижався перевернутий догори днищем крейсер, що занурювався в незглибинні води Тихого океану — і скільки то моторошних годин прожили моряки в холодному полоні?.. Й чи не божевільний цей задум — зігнати з усієї Європи творчий люд в цю білу домовину — чи ж то треба репресій, коли і в такий спосіб можна розправитися з розумом націй? І хто відповідав би за трагедію "Ренесансу", якщо б він учора відплив у відкрите море — ще до оголошення метеозведень? І чому я два дні тому, попереджений таємничим привидом про можливу катастрофу, не розповів керівникові круїзу про своє видіння? Боявся глузів?..
До Северина підійшла Гелена, взяла його під руку, ніби відчула, що треба заспокоїти приятеля. "Чого ви хвилюєтеся, адже теплохід не серед морських широт, а в надійному порту"; "Могло ж статися інакше, ми ж мали підписати в Дельфах "Декларацію примирення", а наші керівники, безнадійні романтики, ще вчора зранку готові були вийти в море, я про це знаю, і мене морозить від однієї лише думки…"; "Заспокойтеся, Северине, "Декларація" вже готова, нас виведуть на берег, і ми підпишемо"; "Та яке тепер це має значення?.."
"Я знав, пані Гелено, що буде шторм, про це сказав мені позавчора червоноголовий — і вже нема зловісника, зник на горі в Ефесі…"
"Як то зник? Он ходить палубою!"
"Та ні, це наш — у перуці злого духа…"
"Який бо ви містифікатор, пане Северине, — чи бува не зародився у вас задум химерного роману?"
"Можливо… Але я таки вірю, що зло вміє прибирати людську подобу".
"І прибрало, як бачите…"
Гелена потиснула Майстра за лікоть, зазирнула йому в очі.
"Полишмо містику, — сказала. — Поговорім про щось приємне, адже сьогодні роз'їдемося. І ніколи більше не зустрінемось… То я хочу вам на прощання сказати, що це коротке спілкування з вами геть перемінило мій триб мислення… Не маємо права ставати гомункулусами, як червоноголові. А вони є всюди і всі вони інтернаціональні — ці метастази бездуховности".
Червоноголовий проходив мимо й почув, що про нього говорять. Він безцеремонно став перед Северином і Геленою, зняв перуку, підніс її над головою й задекламував:
Собі і місту Риму
Тримай свій кайф за риму.
Існує несказанний кайф
За складно складених обстав,
За збігу всякого умовин!
"Ну як?" — запитав псевдочервоноголовий.
"Ти сам не розумієш, що наплів", — знехотя мовив Северин, щоб позбутися влізливця.
"А навіщо розуміти? — згірдливо відказав Степан. — Поезію треба відчувати!"
І пішов собі палубою. Майстер звів до неба руки.
Чому, чому не чутно дзвону?" — вимовив з гіркотою.
"Це ваша поезія?" — спитала Гелена.
"Ні, згадалися слова з Данилового вірша… "Чому не чутно звуку сурм?" Я б таки підсилив його цим рядком".
У цю мить налетів на море шквал. Заскрипіли реї, теплохід вдарився до подушок на пірсі, Гелена похитнулася, Северин підхопив її й так тримав, обнявши.
"Розходьмося по каютах", — сказав.
"Ні, ні, — прошепотіла Гелена. — Я хочу уздріти те, чого ще ніколи не бачила…"
З моря насувався вал. Виростав, здувався, ніби силкувався увібрати в себе всю воду моря. І сизий гребінь, що з'явився на вершині водяної гори, немов грива, ринув униз водоспадом. Швартови натягнулися, затріщали, корабель перехилився, поповз супроти водоспаду і, опинившись на гребені, стрімко злетів униз… Тоді з чорних вод посунув другий, ще більший вал.
"Ви не бачили Йоганни, Гелено?" — із затаєною тривогою спитав Северин.
"Вона відлетіла ще вчора. Ніби сподівалася біди… Ви будете за нею тужити?"
"Доки житиму… Я знайшов ту, яку шукав так довго. Дівчинку з м'ячиком… І втратив назавжди".
"Нічого ви не втратили, якщо покохали…"
"А вона, видно, більше любить свій рідний край — якщо не хотіла ще раз зустрітися зі мною… І подалася туди, де люди вмирають з утіхи, коли побачать сонце. І все ж марно боялася останньої зустрічі — хіба я зміг би її затримати?.."
"Як ви житимете далі?"
"Мені теж довелося багато чого передумати, Гелено. Я досі намагався бути суддею. А треба стати підсудним — у самого себе. Я маю де усамітнитися для роздумів".
"У ваших Карпатах?"
"Так, я там маю ґражду. І ніхто мені не заважатиме побути нарешті на самоті — у своїй власній сльозі. Й збагнути — чого я вартий".
"Будете пам'ятати про мене?"
"О так! Я напишу повість про Йоганну і про Гелену Краґ. Але не обізвуся ні до вас, ні до неї. Навіщо? Ми взяли одне від одного все, що вдалося взяти. І стали багатші…"
"Стали інші".
"Отже, недарма все–таки відбувся цей круїз".
Другий вал був вищий, масивніший, страшніший, він повільніше насувався й ревів у пароксизмі нещадної люті.
З рубки пролунала команда капітана корабля: негайно сходити усім на берег.
X
Літак набирав висоту. Коли розвиднілося, стюардеси почали розносити пасажирам сніданки й вино.
Бельбас Теодор просвердлював пальцем повітря над головою і від утіхи, що небезпечна подорож закінчується, виголошував чергову латинську приказку — цим разом доречно:
"Veni, vidi, vici! Veni, vidi, vici!"[61]
Літак прямував до Варшави, щоб звідти завернути до Львова й Києва.
Пан Єжи дрімав: він не боявся ні морської бурі, ні грозового неба.
Микола й Тарас докінчували дискусію про заанґажованість і самодостатність літератури.
Еліта Пре ковтнула повний фужер вина, схилила голову Корнилові на плече й шепотіла: "Kochanie moje, muszę być jeszcze kiedyś twoją. Przecież no!.. I weż to pan sobie na karb: ja nie dopuszczę, żeby polacy i ukraińcy jeszcze raz między sobą klucili się!"[62]
Анатолій сидів окремо, розклав на колінах папери і щось писав: можливо, перекладав або правив текст.
Степан ходив поміж рядами в червоній перуці з косичками й декламував непристойні вірші.
Майстер сидів поруч з Данилом. Обидва мовчали. А коли літак почав знижуватися, Северин проказав сам до себе:
"Коли сурма видаватиме невиразний звук, хто стане готуватися до бою?"
"Звідки ви взяли ці віщі слова?" — запитав Данило.