Правічна ескімоська релігія — це туга за сонцем, яке нас скупо огріває лише півроку. Ми молимося до нього, кличемо, улещуємо словами… Для нас важливо знати, що воно існує, і ми радіємо, коли бачимо на небі хоча б його відблиски. А ось вам притча… Зморила старого мисливця нестерпна туга за сонцем, він подався каяком на південний острів і, очікуючи з'яви небесного світила, заснув. А коли прокинувся, червоне кружало піднялося над обрієм і засліпило його. І він помер з утіхи…
Тепер ви вже здогадалися, Северине, про що моя поезія?"
Кельнер подав гарячу каву й два келихи з коньяком, Йоганна обтулила долонями філіжанку й тут же опустила руки, зніяковівши.
"Це звичка північних людей — гріти руки за кожної нагоди", — посміхнулася.
Северин накрив своєю великою долонею її дрібну кисть.
"Я грітиму вас…"
"О, я згодна! — Вона нахилилася через столик до Северина й прошепотіла: — У нас любов вільніша, ніж у європейців: те, що у вас називається зрадою, ми вважаємо свободою. Первіснообщинна мораль, і я не думаю, що це погано… Ескімос, наприклад, за люльку може позичити сусідові свою дружину…"
"А потім?"
"А потім — як було й дотоді… Ви знаєте, напевне, що Рокуел Кент жив із Саламіною, а коли до нього приїхала з Америки дружина, коханка вернулася до свого чоловіка…"
"Усе так просто, — проказав Северин. — І жодних тобі моральних кодексів".
"Ми надто близькі до природи, Северине. В цьому наша перевага над вами і наше щастя".
"Я хотів би хоч трохи пожити в Ґренландії. Відпочити від європейських умовностей, фальшу, штучности, шаблону…"
"Приїжджайте, я зустріну вас… І не полишу, поки не повернетеся додому".
"А чи конче треба повертатися? Я ж самотній".
"Усі чужинці вертаються від нас до своїх предківських вогнищ".
"Але чому?"
"Найпотужнішою силою людини є її приналежність до чогось більшого за неї саму. Й через те… Я сподобала собі вас з першого погляду, але в Європі не залишилася б нізащо".
"Чому ви так легко признаєтеся в коханні?"
"Бо воно сильніше за бонтон".
"Люба ви моя… Ви в дитинстві бавилися м’ячиком?"
"Не розумію, яке це може мати для вас значення… Ні, не бавилася, для таких розваг ескімоси не мають часу. Зате в нас діти забавляються прикрашанням моржових бивнів…"
По короткій мовчанці Северин похопився:
"А чи не пора нам на теплохід?"
"Я чула, що нині не будемо відчалювати: десь там у морях заштормило. Однак наше "Арго" вже на нас чекає… Пора, адже Язон уже зустрів Медею, правда?" — всміхнулася.
"Зустрів… Але Язон невірний, а Медея мстива".
"Не бійтеся, наші жінки не вміють мстити. Люблять, поки любиться… Й дозволяють чоловікам кохати їх і покидати".
"Вільний ваш край, і я заздрю вам".
"Тішуся вашим визнанням. Але ходімо, бо таки пора".
Йшли до причалу мовчки.
"Ви мене поцілуєте?" — запитала Йоганна, коли ступали на трап.
"Я тебе зацілую, Саламіно…"
"Коли сама прийду до вас?"
"Я буду ждати…"
VI
На морях штормило справді, метеорологічні зведення були невтішні, проте циклон шаленів далеко — десь над Егейським морем, а на Чорному панував штиль, і "Ренесанс" вночі полишив Констанцу.
Другого дня перед обідом прибули до Варни — лише на кілька годин, щоб оглянути унікальний печерний Аладжа–монастир; Майстер Северин тут уже бував — дуже давно, тоді він уперше зміг вирватися за межі імперії. Мав тоді ще чорне до блиску волосся і — жодної зморшки на чолі; а чи впізнала б його нині, сивого й статечного, болгарка Софія, чи він упізнав би її — напевне, дуже поважну жінку? Та чи потрібно впізнавати? То тільки у співжитті подружжя не помічають старости, а як лише відірвуться одне від одного на час — і прокладається між колишніми коханцями нездоланна межа.
А якою була б сьогодні дівчинка з м'ячиком? Може, то й добре, що не зустрів її у зрілому віці, і являється вона йому молодою, ніби час для неї нічого не важить, й Северин, вічно закоханий у її переміни, сам не спостерігає за своїм віком; а певне, старости й немає, поки її відганяє присутність вічно живої жіночої молодости…
Куди ж поділася Саламіна? Вже другий день Северинові не вдається її зустріти; що могло трапитися: дійняло її розчарування після побачення в Констанці, або ж це банальна жіноча гра — відтягувати жадану мить, щоб вона була потім солодшою? Майстра проймало втішне відчуття: та невже він ще раз закохався — може, й востаннє?
На обід прийшов зарання, сподіваючись, що й Саламіна зайде до ресторану, й він попросить її сісти поруч. Сталих місць за столиками учасники круїзу не мали й у такий спосіб швидше зазнайомлювалися; теплохід заходив у лійку Босфору, вже проступили крізь імлу щогли мінаретів над сірими банями стамбульських мечетей — мандрівники швидко всідалися за столиками, щоб встигнути вийти на палубу ще до того, як корабель пришвартується в Золотому Розі; Саламіни не було, й до Северина підсіли Анатолій і норвежка Гелена, одне вільне місце залишилося, і його зайняв чоловік зі шпакуватим, стриженим під щіточку волоссям — він поглянув на сусідів проникливим, аж гейби викличним поглядом і представився:
"Боріс із Москви–матушкі… С госпожой Гелєной ми давно знакоми, а ви, как мне кажется, мілиє хохли із нєзалєжной Украіни. Угадал?"
"Не зовсім, — спокійно відказав Анатолій. — Ми все–таки українці й воліли б, аби ви так визначали нашу національність, якщо вже вирішили з нами познайомитись".
Борис був розв'язний, надміру безтурботний, він заливався кондовою поволзькою говіркою:
"Але ж бо ви амбітні, дорогі земляки!.. Та певно, певно, щирі українці! А от я зовсім безболісно реагую, коли мене хтось та й обізве кацапом. Самоіронія властива лише справді незалежним людям… До речі, я не зовсім добре розумію вашу мову, чи не могли б ви перейти на престижнішу?"
"Вперше чую, що мови є престижні й непрестижні, — теж спокійно мовив Северин. — Але якщо ви так вважаєте, то можемо скористатися англійською…"
"М–да–а… Ну ладно, говоріть по–своєму… А мене останнім часом вельми цікавить ось яке питання: що вам дала незалежність, адже вашому народові зараз важче живеться, ніж при советах".
"Незалежність нам дала незалежність, ви здатні це зрозуміти?" — вже почав кипіти Северин.