...Кілька хвиль пізніше застогнав і зашумів потяг. З колієвого вікна жодне не вихилялося...
Ми, не промовивши одне до одного слова, відвернулися...
* * *
Ми вертали мовчки.
Я з доктором Роттером уперед, а дальше, позаду за нами, повільним кроком решта.
Оба були ми сильно зворушені.
Я мав почуття, що до нас прилучилося щось чуже, а Роттер мовчав так, мов я не йшов цілком обіч нього.
По якімсь часі я обізвався.
— Нестор був до глибини зворушений.
— Він хорий фізично й морально, — почулась коротка відповідь, мов моє питання перешкодило йому в чім-то.
— Фізично... може, але душевно певно, — відказав я.
— Фізично ще певніше.
— Ти оглядав його?
— Ні; але мені не треба було його аж оглядати. Вій слабший, як хто думає. І яка людина!
— Таким був уже змалку. І змалку йшов одиою рівною дорогою... поважно, і все вгору!..
— Шкода!.. Здається, сестра одна відчуває інстинктом, що з ним щось у безладді. Вона дуже мудра. — Сказавши це, замовк, мов замкнувся.
Я також умовк.
Через час він станув.
— Богдане... — сказав, і господь знає чому, ми нараз поглянули на себе поглядом, цілком неприятельським.
— Чи ти женишся з Обринською?
— Хочу...
— Хочу? — спитав він і скривив погірдливо уста. — Значить, ти не освідчавсь їй ще?
— Противно... — відповів я холодно.
— Так прости моє питання. Я думав, та лиш любиш її.
— А... хоч би лиш так?
— То тим ліпше було б для мене.
— Ти був би з нею женився?
— Без вагання.
— Помимо твоєї тяжкої хиби серця?
— Помимо моєї тяжкої хиби серця й її вбожества. — На посліднє слово поставив він натиск.
— Правда, вона гербова, а у вас, німців, це цінне...
— Так. У нас, німців, це цінне. Чи мав би ти щось проти того, гордий мужику?
Я відчув, як мені виступила краска обурення на лице.
— Не впадай в інтимності, Роттер, бо я готов забути, що ти мій приятель. Він усміхнувсь.
— Що ж, чи хочеш заперечити, що в Олесів маєток грав свого часу головну роль?
— О, ні. Ані на волосок. Але що це має з моєю женячкою до діла?
— Тепер, може, нічого, — відповів він саркастично. — Хіба те одне, що любов аристократки (на мою думку — більше "аристократки" по душі) і любов до аристократки зробили з тебе іншого чоловіка, радше виховали тебе на такого. Кажучи по правді, я вважаю це за чудо, що високопоставлений українець жениться з убогою українкою. У вас, здається, жіноча інтелігенція не входить ще в тім напрямі в розвагу; але ти, бачу, вразився. Та прости, Богдане, ми ж приятелі з довгих літ, можемо одкрито говорити. Я німець, а ти українець, і того, на що я дивився об'єктивними очима, ти, може, не добачаєш. Коли твоє вінчання?
— Ще не знаю.
— Ще не знаєш?
— Я тебе повідомлю в свій час, не бійся, — відповів я сухо.
— Хіба ж твоя любов стоїть мовчки, що ще не знаєш?
— Роттер!!! — спалахнув я.
— Не зворушуйся, чоловіче. Я тобі Обринської не відбиваю. Я лиш дивуюся, що твоя любов годна "стояти".
— По-твоєму, що повинна вона робити?
— Повинна або рости, або інші форми перебирати, а ти й вона видаєтеся мені пасивними.
— Так ти думаєш? — спитав я з легкою іронією.
— Так. Я чув, що ваше знайомство й ваша любов тепер неначе воскресли й повторяються наново.
— Справді. В тім щось є. Хто тебе поінформував? Невже ж пані Міллер?
— А хоч би. Чи в тім щось дивного?
— Щонайменше. Воно правда. Перший раз я її любив... і не женився. А тепер люблю її вдруге й хочу женитися.
— Хочеш! Женись, — додав по хвилі, глипнувши на мене збоку. — Але, по правді кажучи, Богдане, я жалую тобі цеї дівчини. А ще більше такої синови́ [93] твоїй матері.
— Не жалуй мені її, — відповів я йому спокійно й поглянув у вічі. — Нагорода, яку я за неї даю, висока. Моя мати, здається, зірве зо мною.
Він зчудувався.
— Чи справді?
— Так. Заявила мені категорично через мою кузинку, що з днем, у котрім введу я Обринську, як свою жінку, в дім, вона випроваджується від мене до Дори.
Роттер споважнів.
— Твоя мати невільниця своїх матеріалістичних почувань. Але не журись. Вона, хоч і піде напочатку, пізніше верне. Кожна людська душа, хоч би й найтвердша, має свої недоглядені моменти, в котрих прокидається зерно любові, і вона м'якне й піддається шляхетнішим зворушенням... а найбільше в старшім віці. Твоя мати не буде винятком...
Я здвигнув плечима.
* * *
(Пізній жовтень).
По майже двомісячній розлуці я вчора був у Обринських. День був понурий, зимний, і падав дощ. Деревина, що виднілась тут і там садами, чи не вся позбавлена зелені, виглядала сумно, безнадійно...
Я йшов скоро.
Хоч і був я вже довший час вдома, не міг ніяк вирватись з-поміж праці й різноманітних обов'язків, щоб відвідати тих, що, крім матері, були мені найдорожчі в світі. Тож кожна хвилина, котрою розпоряджав я тепер, була мені дорога, — і я спішився. Врешті, спинився коло дому спокійної вулиці, котрого одне вікно (Нестора), кругом обросле диким, о сій порі почервонілим виноградом, було освітлене. Година була надвечірня, закутана в сумерк, і в нього світилося вже світло. Так. За тими скромними мурами жили ті, що становили мою долю. Любо й мирно обхопили мене стіни того дому моїх приятелів...
Перша, що стрінула мене, коли увійшов я в хату, була старенька мати Обринська, що викликувала в мені, відколи я знав її, тонкістю й добротою своєї істоти глибоке вшанування. Коли ж спитав я про її доньку й сина, вона, вказуючи на двері, що вели до кімнати її сина, сказала:
— Там найдете обоїх, — а сама відтягнулася скромно.
Я застукав.
Усередині було тихо, і я пождав. Відтак зблизився хтось до дверей, вони зсередини відчинилися, і переді м'ною показалася Маня.
— Богдане!
— Маню!
Щирим, німим стисненням руки ми привіталися.
— Я мов знала, що ви нині прийдете, відчувала це... — додала, покраснівши аж під чоло, дівчина. — Несторе!
Я поглянув за Нестором у глибінь кімнати. Він сидів при освітленім столі, як і не раз давно, обернений профілем до дверей, похилений над книжкою, між актами й іншими книжками, і саме в тій хвилі неначе відлучений від світу. Сперши голову на ліву руку, мав закрите пальцями чоло й очі. Я приступив з-за його плечей до нього й поставив руку на його рам'я.
— Хлопче мій!.. — сказав до нього.