Одного дня, що був і реченцем до сплачення одної часті довгу, вдалася вона до моєї матері з просьбою, щоб та опустила їй хоч одну часть високих процентів, бо інакше, як впевняла, вона буде примушена спродати гарний й цінний кусень землі з утратою, а як ні, то вирвати з-поміж малолітніх дітей невеличку готівку, котру держала на непередбачені пригоди, як хороби, смерть і т. ін., щоб позбутися затягненого мужем нещасливого довгу як не цілком, то бодай частково.
На ту просьбу, виявлену з усім теплом і упокоренням пригнобленої матері-вдовиці, одержала вона від моєї матері відповідь, що, на превеликий жаль, вона не в силі сповнити її бажання. Про яке-небудь "опущення" процентів не може бути бесіди, бо, визичуючи батькові гроші, чинила вона це з увічливості для нього й його жінки, а не впрошувалася о те. Одначе, додала, могла матері остільки полегші вчинити, що продовжити реченець виплати капіталу на кілька років ще або й довше. Крім того, зробила матері, між іншим, докір що вона не виховує своїх дітей практично, особливо — щодо "дівчини". Вона, — (Маня, говорила) — тратить дурно літа. Нехай, — сказала, — та донька ваша виб'є, собі непотрібні модні уроєння й мрії з голови, а вдасться завчасу до якої доброї кравчині і, не гаячи часу, візьметься до заробітку голкою, як це роблять дівчата й з інших добрих домів в її положенні. Це принесе їй більше користі, чим усякі "розумові підприємства", котрі хіба потягають за собою видатки, а більше нічого. З часом може трапитись їй якийсь жених, що буде до її маєтку відповідний і таким способом усталить своє буття, а вона... бідна, доволі вже хлопцями обшарпувана, буде мати на собі на один тягар менше. Це її щира приятельська рада, що веде, справді, не до самого великого панства, але й не до злиднів. Щождо самого реченця до сплачування грошових рат, — додала при кінці, — то нехай пані Обринська додержує його точно, бо син її, котрому припаде ввесь її маєток, так само безцеремонне строгий у грошових справах, як і вона, і не любить заходитись у непотрібні дискусії й жалості, і в випадку недодержання означених умов або спродасть лист довжності, або поступить, як вимагають дотичні таких справ закони. Це каже вона їй без зла в серці, просто, без зайвих церемоній, бо шанує її. З тим передала матері новий прилагоджений уже лист довгу, підписаний наново нею й мною, попрощалась і вийшла, бо на неї ждали "мужики-купці", що прийшли закупити її худобу і т. ін.
Оповівши це, дівчина мов передала мені з оцим оповіданням якусь останню свою силу. Відтак, затуливши лице руками, опустила голову вниз і сиділа якийсь час неповорушно.
— Чому ви мені цього не сказали давно, панно Маню? — спитав я беззвучним, майже мені самому чужим якимсь голосом, відчувши, що під час їй оповідання з мого лиця зникла чи не остання крапля крові. — Довідавшися про це, я був би зараз у самій першій хвилі зробив цій справі одним замахом
кінець.
І сказавши це, я зсунув з її лиця лагідно руки і, вижидаючи на її відповідь, хвилину дивився на неї.
— Чому? — спитала вона блідими вустами, окинувши мене сумним поглядом. — Ви ж чуєте: бо "син був так само безцеремонне строгий у грошових справах і не бавився в непотрібні дискусії і жалості, як і вона".
На часок я опустив голову на руку, заслонюючи рівно дівчині очі, а відтак обізвався.
— Маню, — сказав я, — оце, що розказали ви мені, я, присягаюсь, чую нині по раз перший. І вірте, всього був би я по своїй матері сподівався! Всього жорстокого й безівзглядного, всього подібного тому, лиш такого поступування й таких вчинків — ніколи! Я признаюсь, хоч і як тяжко до цього признатись синові матері своєї, що ніколи а ніколи я цього в світі не сподівався. Маню! — додав я з здавленим голосом, бо в притикаючій кімнаті лежала ж вона. Та, над котрою я дрижав, котрій віддавав я чи не всю свою молодість і своє життя, щоб лиш нагородити її за все, що жертвувала мені, і вдоволити її... — Маню! — повторив я, коли вона не обзивалася, — це чиясь видумка, що має понизити мою матір і мене; бо ж це з її сторони неможливо. Воно заогидне!
— Видумка, пане Олесь? — спитала вона, і крізь її пишний альтовий голос продзвеніли гіркий жаль і ураза. — Може бути, це й видумка з сторони моєї матері, — сказала вона. — Але в такім разі питаю я вас: що скаже на те власноручний ваш підпис на тім листі довжності?
— Мій? — спитав я, витріщаючись зчудовано на неї.
— Так, ваш. Ви забули... Я ж вам казала, що на листі довжності були підписані родичі, ваша мати і, як свідок і спадкоємець, ви!
— Я, Маню, я?.. — повторив я, неначе сонний, а вслід за
тим прокинувся. — Де той лист, панно Обринська? Де він є? — кликнув я, відсуваючи бурхливо її руку зі свого рамена, що спочила там нараз. — Я мушу свій підпис сам па свої очі побачити!
— Ви побачите його! — відповіла дівчина спокійно і вийшла на часок з кімнати. Коли вернула, була поважна, хоч бліда, і подала мені з відверненим лицем якийсь зложений папір, котрий я не взяв, але вирвав з її рук. Відтак, приступивши з ним під звисаючу над столом лампу, перебіг його очима і, вчинивши це, не обізвався до неї ні словом... У кілька хвиль пізніше я перемірював у найбільшім зворушенні вшир і .вдовж кімнату, а мої вуста зачинились мов назавше.
Справді! Хоч і знав я запопадливість хоробливу, ощадність і безсердечність своєї матері — однак щоб це все набрало такої інтенсивності, що вона допускалася найгрубшого лихварства, заслоняючись до того й моїм сфальшованим підписом, — я не міг сподіватися. Які чесні були ті люди, з котрими поступала вона так немилосердно, що не потягли її до сеї хвилі до одвічальності. Я був зворушений до крайності, а щоб не сполошити присутню дівчину вибухом свого безграничного обурення, як і огірчення, я вспокоював себе насилу ходом, як чинив це не раз у великім зворушенні. Остаточно задержався я перед нею, що, мов склавшись у себе й відчуваючи враз зо мною моє зворушення, сиділа, як перше, на своїм місці, сперши голову на руку, і слідила неспокійними очима за мною.
— Все правда, Маню, що оповідали ви мені; все, що до посліднього слова. А рука, що писала це письмо, аж надто мені знана, — сказав я, віддихаючи важко. — Однак лиш одне, що стоїть у письмі тім, між підписом моєї матері й ваших родичів, горить для моїх очей червоним полум'ям протесту, вижидаючи свого знищення й оправдання моєю рукою. Це той підпис, Маню, котрий назвали ви моїм, що слушне настроював вас до нас, а взглядно до мене, вороже, котрого однак я ніколи в житті своєю рукою не виконував, бо він фальсифікований.