Через кладку

Сторінка 64 з 103

Кобилянська Ольга

— Щирий дорогий мій хлопець! — вирвалося мені з зворушенням з уст.

— Правда? — спитало мене молоде дівчатко одверто, виявляючи тим одним словом своє нутро.

— Правда, — відповів я й стиснув її руку.

— Я не казала. Але Наталка... ви знаєте... — додала вона приниженим голосом і зморщила похмуро брови. — Вона все любить з ним гризтися й інших понад нього ставити; особливо фізична сила імпонує їй. Я її не розумію. Але мені все здається, що він колись, як каже мама, стане високо, і тоді вона понизиться. Коли б він лише під час цієї катастрофи не простудився й не перемучився. Мама каже: він "мімоза", — звернула нараз на інший шлях.

— Господь знає, — відповів я. — Часто-густо потягає одне нещастя й друге за собою. Але... може й ні, — додав я. — Мій хлопець твердий і відпорниїй. Взагалі Обринські не піддаються так легко чужим властям. Знаючи Нестора наскрізь, я переконаний, що серед гамору, крику, остраху й нещастя він один не стратив там ані на хвилинку рівноваги духу й стояв на місці, де вимагала конечність, мов мур. Але мати моя? — спитав я нараз і схилився до молодої дівчини, що прислухувалася посліднім словам моїм з поширеними очима, мов завіщанню якому. — Оповідайте мені про мою матір.

— Вашу матір відшукала панна Маня, бо про неї в першій хвилині нещастя ніхто не погадав. Мов той птах прилетіла, дізнавшись, що це у вас горить, на місце й кинулася між товпу цікавих і рятуючих відшукувати передусім її. Кликала, шукала, приказувала й другим шукати її, але ніхто не знав, де вона поділася і чи взагалі була дома. Лиш коли вона сама, перелетівши в найбільшій небезпеці всю хату, над котрою з одної сторони горів уже дах, і не знайшовши її, побачила двері від поду відчинені, блиснула їй гадка, що вона може туди пішла дещо рятувати там. І не надумуючися ні хвилину, вона погнала вгору, не зважаючи, що дах уже горів. І яке щастя, пане Олесь, що туди пішла. Велике, несказанне щастя. Кілька хвиль пізніше... — додала, віддихаючи глибоко, — як знесено матір удолину, саме то тій стороні, де силувалася вона знести її сама вдолину, заломився з страшенним лоскотом дах.

Я зітхнув і заслонив на хвильку рукою очі. Коли б це справді було так сталося, Ірино... Коли б справді був дах над ними заломився!

Молоде дівчатко своїм жіночим інстинктом мене зрозуміло.

— Це було б страшне, пане Олесь, — прошептало, перелякане, й стягнуло лагідним рухом мою руку з очей. — Це було б страшне, пане Олесь. Але воно не сталося. Завдяки притомності й силі Маниній, воно не сталося, успокойтесь. Вашу матір знесла Маня з якимсь чоловіком, що побіг ще своєчасно на її поклик, вдолину, і її залишили в найбезпечнішому місці. Годину-дві по тім був вогонь зовсім погашений, і люди порозходилися. Залишився лиш вартівник, на часок ще Нестор, Маня й пані Міллер, котра забрала вашу матір в затишну лісничівку до себе, де перебуває й досі. І настав спокій. Бідна паяна Маня, вона також ушкоджена. Якось злітаючи, надпалена дахівка вдарила її в чоло над лівою бров'ю. Вона, мабуть, і досі ходить з зав'язкою кругом чола, хоч, може, їй уже добре, — додала, коли я при її посліднім реченні зморщив брови. — Лікар взяв і її під овій спеціальний догляд і наказав яких вісім день носити зав'язку кругом голови над очима. Від'їжджаючи передучора надвечір, я відвідала її на хвильку. Вона вийшла з кімнати хорої безшелесне й, прикладаючи пальці до вуст, наказувала тишину.

"Хора спить... — прошептала до мене. — Сон для неї є тепер чистою благодаттю. Страшна подія плутається їй заодно в уяві і тим викликує погіршення стану".

"А ви, панно Манусю?" опитала я її.

"Мені нічого. Не журися. Скоро пан Олесь верне, я буду лічитися. Мені не грозить небезпека, але тут... — додала й указала рукою на кімнату хорої, — тут треба сумлінного догляду й щонайменше ще десять-чотирнадцять день. Однак своє місце я відступлю лиш йому". Але я Мані не вірю, пане Олесь... — оповідало дівчатко поважно. — Вона сама мусить більше терпіти, як показує. Ціла її постать і вигляд свідчили мені про те. Не менше велика блідість, втома її лиця й хід. Сама дуже змарніла за ці кілька день, неначе перебула тяжку хоробу. Я аж перелякалася її, така поважна видалася мені. Ходить так поволі, що й сукні не чуєш, як волочиться за нею. Я не можу собі порадити, але мені все здається, що й вона вогнем ушкоджена та затаює це. Зрештою, побачите самі.

Я не відповів,

Сильні внутрішні почування мої до матері й сеї дівчини, що, я відчував це, становила мою долю, піднялись таким вихром з дна моєї душі, що не дозволяли мені тепер хоч би й на хвилину відчинити уста на яке-небудь слово. Я усміхнувся гірко. Дивна гра долі! На тім самім місці, звідки гнала колись моя мати малого Нестора за те, що переліз через білі штахети, щоб показати мені свій перший нотес, одержаний в дарунку від своєї сестри, — рятував він від пожежі її хату. А вона, та дівчина, з голівкою, колись повною мрій та ідеалів, ненавиджена й майже переслідувана нею, щоб відвернути її від свого сина, — вирвала її від смерті з нараженням власного життя й сторожила над смертельно хорою.

Хто це викликав? Чия рука? Діяла тут яка невидима потуга? И усе те під час моєї неприсутності, щоб кинути вже цілком мужика до ніг аристократки!

Як їй віддячитись? Чи годен я це взагалі? Або хоч би й вона, мати моя! З готовістю й щирістю обібрала службу сестри милосердя коло хорої неприятельки, будучи сама ушкоджена! О, хто б не знав тої дівчини, якою бувала, коли хотіла раз щось постановлене перевести. Нікому не хотіла відступити місця при хорій, лиш мені одному. Вона знала і мала слушність. Крім мене одного, не любив ніхто по правді ту неприступну жінку, котрої любов здобулася так тяжко? Чудна дівоча душа! Чудна психологія. Жодна просьба з моєї сторони, жодні натяки на мою прихильність до неї не годні були наклонити її вступити в мою хату на довше, як на обчислені хвилинки; між тим коли тут у нещасті оце пожертвування себе всею істотою. Хто її міг зглибити? Я опустив голову на руку, заслонив очі рукою, як недавно, і мовчав.

— Пане Олесь!

— Чую, панно Ірусю! — обізвався я й поглянув на неї, усміхаючися насилу.