* * *
Вечором, по віддаленню гостей, коли я вийшов до чаю, привітала мене Дора з усмішкою, по котрій пізнав я, що обі, т. є. вона й матір, з мене невдоволені.
— Що ж, Богдане, вже по візиті? — спитала мене Дора, займаючися коло самовара й склянок.
— Як бачиш, — відповів я спокійно й витягнув з грудної кишені найновіше число часопису, щоб розглянутися в ньому, хоча знав добре, що, йдучи сюди, йду "на сцену", між тим коли мати при другім кінці столу викладала свій пасьянс, ігноруючи мою присутність чи не цілковито.
— Що ж, Маня подужала?
— А вже, за кілька днів побачиш її безперечно знов на коні.
— Добре, однак... — тягнула далі, — не був би ти ласкав об'яснити нам, чому ти мусив сам вертатися з конем для вуйка, коли саме в тій цілі був висланий Федорко?
— Тому, що мені не хотілось оставати довше в товаристві, що мене своєю мертвотою й поверховністю мучило, між тим коли я повинен був, ідучи за голосом свого ліпшого "я", не виїжджати цілком або щонайменше піти в глибінь лісу й набрати там сили й свіжості духу.
— До любовних сходин? — обізвалась тут моя мати голосом, повним жалю й образи до мене.
— Не до любовних сходин, мамо, а до праці, яка в мене щораз більше нагромаджується і яку сповняти є моїм обов'язком. Крім того, є переді мною ще й студії, про котрі не згадую вдома, бо це нікого не обходить. Ви, мамо, бачите в мені лиш свого одинака-сина, котрого, щоправда, виховували ви з пожертвуванням своєї істоти. Однак що той син, вийшовши на громадянина, має обов'язки не лиш проти вас, але ще й проти свого "я" і своєї суспільності, ви ніколи не гадали.
Вона вислухала мене мовчки, а потім усміхнулася.
— Що має те все до діла й за зв'язок з утечею від товариства й спиненням у саді панства Обринських, я цілком не розумію.
— То я вам зараз об'ясню, мамо, — відповів я спокійно. Відтак, поглянувши проникливе на Дору, що сиділа переді мною, я додав: — Довідавшись недавно від Дори, що панна Обринська має виїжджати з дому, а може й вийти заміж за якогось там... старого, я хотів переконатись, звідки повзяла Дора ту новину.
— І ти питав Маню Обринську про те? — кликнула Дора з нетаєним переляком, змішавшись сильно.
— Ні, Доро, я залишив те, — відповів я з холодним усміхом. — Не питав, бо дійшов і без того до переконання, що тобі цього Маня ніколи не говорила. Цікавіше є за те для мене питання, яким способом ти до тої новини дійшла? Зрештою, — додав я погірдливо, вдоволяючись у тій хвилі вже доволі її невисказаним збентеженням, — найкоротша дорога є найліпша. Будь ласка, відповідж мені на питання, де знаходигься лист Мані до професора М., котрого я в своїм бюрку не замічаю? — Я поставив питання, не звертаючи ока з лиця дівчини, і потім наступила хвилина цілковитого мовчання. Дора поблідла.
— В мене! — обізвалась тут, замість дівчини, з противної сторони столу моя мати. — Дора в тому не винувага. Однак... — додала згірдливо, — наколи б не довгий її язик, ти б про те і до судної днини не дізнався. А що лист той опинився в моїх руках, це вина скоріше твоя власна. А я хіба подякую долі, що він опинився, власне, в моїх руках. Але успокійся, не наслідуй батька, — додала їдко, коли побачила, що я, спалахнувши по приказу мого "мужицького" "я", встав з свого місця, щоб бодай щонайменше переміряти кроком хату, поки вибухну одвертим гнівом...
— Одного разу... — почала вона, — це було тоді, як твій шеф занедужав небезпечно й післав за тобою, щоб ти найскоріше явився в нього, ти пішов і перебув при ньому, як пригадуєш собі, несподівано чи не цілу ніч. Я, пригадавши собі вночі, що вікно твоєї кімнати відчинене, а в ній нема нікого, встала з постелі й пішла до кімнати, щоб його зачинити. При тій нагоді завважила я, що твоє бюрко створене і ключі при ньому. Не знаючи в першій хвилі, чи це отворила твоя рука й забула замкнути, чи вчинила це, може, якась рабівнича рука, я кинулась перешукувати її, і... вір мені, з не малим зворушенням, чи не пропали з неї твої цінні льоси [25], про котрі я знала, що ти заховував їх якраз у тій шуфляді, котру застала я висуненою. Богу дякувати, вартні папери були не діткнені, як і все інше, в порядку, як бачила я все в тебе. Успокоена, хотіла я вже бюрко замкнути й забрати ключі з собою, коли ж оце мій погляд упав на великий якийсь, подобаючий на купецький, конверт. Зацікавлена грубістю і об'ємом письма, висунула я з конверта листа й поглянула (я не таю цього) лише на підпис, не маючи зовсім заміру перечитувати його. Підпис панни Обринської здивував мене; однак я все ще не була б читала листа, бачила ж я, що адреса не була до тебе, а до якогось чужого мужчини, коли б не просто наше ім'я в листі, що здержало мимоволі моє око. Я прочитала кілька слів, а коли подибала там осуд про тебе й твою матір, тоді вже перечитала лист згори аж до самого краю. Дора, що знала не менше про твої романтичні зворушення до тої ексцентричної особи, як і я, занепокоєна моєю відсутністю, вийшла за мною, і так ми вдвійці, при свічці коло твого бюрка, дізнались про зміст того, подиву гідного, глупого документа, завдяки якому я стала ще більша противниця того твого ідеалу, як раніше. До того часу, Богдане, я вважала ту дівчину бодай за моральну, але коли я дізналась тепер, що молода, вісімнадцятилітня дівчина освідчується мужчині сама, вона стратила в мене найменшу вартість. Ніколи, Богдане, не допустила б я, щоб така особа, як вона, мала опинитись коло тебе як твоя жінка. Ніколи! Радше воліла б бачити тебе ченцем, ніж мужем такої пустої, неймовірно глупої жінки. Це моє перше й посліднє слово в тій справі; а лист зверну тобі неушкоджений назад, і про зміст його будь спокійний. О, моє чуття! — додала по якійсь хвилі, — моє прочуваюче чуття, що так противилось тому, щоб та родина спроваджувалась до нашого дому. Одначе щоб не викликувати прикрі сцени з твоїм батьком, не компрометувати його перед самим Обринським, що його одного найбільше шаную, а котрому дав він слово, що дістане наше мешкання, я не спиралася його вирішенню, і вийшло з того, що моє нутро, хоч і не виразно, віщувало добре.
Вже під час її оповідання, проходжуючись по кімнаті, я був успокоївся. Відгортаючи лиш раз по раз нервово волосся з чола, я обвинувачував себе гірко, що був сам один всьому винен, і через свою неосторожність стягнув ще більше знеохочення до невинної дівчини, її біле лице з молодими очима виринуло живо перед моєю душею, і я мов чув її потрохи альтовий голос, як, зворушений, впевня'в мене: "Я вижидаю хвилини від'їзду в чужину, мов спасения!"