— Хто вас до того всього силує, панно Маню? — спитав я похмуро.
— До чого? — спитала.
— Іти за виховавчиню... — відказав я з нетаєним невдоволенням.
— О, щодо того, то це на спеціальне бажання батька: і я сповняю його радо, — відказала майже з захватом, — тим більше, що я йду в дім гарний, маю займатися лиш одним добре вихованим дівчатком, а решта понад обов'язкового часу, а буде його кілька годин денно, виключно буде до мене належати, котрі посвячу науці й музиці. Я їду на добрих умовах, з гарною перспективою на будуче... і...
— І з душею, повною ілюзій, розуміється, — докінчив я. — Чи вільно спитати, з якої причини витворилося в батька бажання, щоб ви покидали родинний дім, у котрім...
— У котрім е доволі місця й праці й для такої великої дівчини, як я? — докінчила вона замість мене майже весело.
— Так, панно Маню. Яка підстава цьому бажанню?
— О, вона дуже проста, — відповіла вона. — Батько, вагаючися заодно вдоволити моє бажання допомагати мені до осягнення вищих студій, що було б потягнуло й мій виїзд з дому між чужі люди й обставини, поставив мені умову, коли я на своєму обставала. Я маю дати йому доказ витривалості й консеквенції в своїм бажанні. Так само витривалості в праці й умінні пристосовуватись до тяжких і взагалі відмінних обставин життя. Маю перебути рік-два в чужім домі в характері виховавчині; а коли перебуду той час, задоволивши своїх хлібодавців цілковито, залишившись своїм планам вірна, він, на підставі того, вишле мене за границю для укінчення студій, а з тим і до осягнення самостійного становиська. Я підчинилася його волі й бажанню, і ось це й причина, чому я покину свою батьківщину.
— Ну, щодо консеквенції... — обізвався я, — то, здається, браку її в вас не міг би вам і ваш ворог закинути. Іменно, та консеквенція ваша доводить іноді... людей... до розпуки.
— Чи справді вона така в мене поважна? — спитала вона, поглянувши мені недовірливо в очі.
— Таке моє пересвідчення, — відповів я.
— А я часом сумніваюсь в її витривалості... — сказала вона півголосом.
— В якім напрямі, панно Маню?
— О... це відноситься чисто до мене самої.
— Як то?
— А так. Є дещо в людині діюче, і... дещо, що здіймається проти того. Я хочу побороти те діюче... — сказала, уникаючи мого погляду.
— Отже... боротьба в нутрі проти себе! — сказав я преспокійно й старався заглянути в її очі.
— Я боюся, — сказала вона.
— Чого, Маню?
— Що... як не буду консеквентна і проти себе, мені вийде з того горе, а щонайменше пониження...
— Чи зазнали ви вже коли того прикрого почуття, панно Маню? — спитав я і тут же згадав свою матір, з її натяками проти дівчини, і майже здержав свій віддих. Вона відвернула голову від мене і, замість відповіді, зморщила брови, мов у фізичнім болю, а відтак, звертаючи на іншу тему, додала.
— Найкраще бути якнайдовше собі самому ціллю. — А далі: — З моїм від'їздом буде все добре.
— Що буде добре? — допитувався я, стараючись вхопити хоч один її погляд. Одначе вона, відчуваючи це, уникала того й сказала:
— На чужині буде добре. — І вмовкла. Я зрозумів її і сказав спокійно:
— Ви того таки певні?
— Так, пане Олесь.
— У нас є дещо й не збагненне, невмолиме, — обізвавсь я. — Буває й таке, що якраз те, перед чим хочемо ми втекти, оказується сильніше від нас...
— І тоді? — спитала вона і звернула по раз перший свої очі, майже благаючи, до мене. — Тоді? — повторила ще раз ледве чутно.
— Тоді ми програємо, Маню, і піддаємося. Але... — додав я лагідніше, — покора не все є болюча й понижаюча, часом вона й гарна.
— Для мене вона була болюча... — відповіла вона. Відтак, мов опритомнівши моїми словами, додала: — Я вижидаю часу від'їзду в чужину, мов спасения.
Я дививсь на неї і на її внутрішню боротьбу з чуттям, проти якого, очевидно, боролася.
— Чи вже те й тут таке для вас тяжке, панно Маню? — спитав я і взяв її руки між свої долоні. Вони були зимні, як лід, а її уста здригнулись у кутиках, наче до плачу.
— Я мучуся! — відповіла безгомінним голосом і, вириваючи свої руки, сказала: — Може бути, що все, що я роблю, не є добре, може — погане, безсердечне, в грубім смислі слова — навіть не практичне, але помимо того я піду. Я йду в надії, що роблю праве діло й колись переможу, а та гадка додає мені сили.
Хвилину дививсь я на неї, вражений болюче, а відтак, наче потягнений нею на силу в інший напрям, обізвався:
— Ви не на добро йдете в чужину. Вона глянула на мене.
— Чому ж?..
— Ви вірите, що, осягнувши колись самостійність і незалежність матеріальну, здобудете вже тим справдішнє щастя? Але колись ви, може, й гірко покаєтеся того. Та так звана самостійність і незалежність буває в жінки іноді дуже гірка й сумна. Гадаєте, ми вже такі щасливі, добившися свого становиська? Ні, якраз тоді стаємо ми правдивими рабами і невільниками нашого фаху хліба. Поганими, затупленими рабами, що лиш в поодиноких украдених хвилях мають змогу жити відповідно до свого ліпшого, ніяким матеріальним вимогам не підчиненого розуму. Я лиш вас питаюсь, а ставлю це питання почасти й взагалі. До чого доведе остаточна жінка-урядовка в вищім смислі? До більшої досконалості свого типу, роду? О, ні, панно Маню... це — ніколи. Те, що вона здобуде на ширині світогляду, втратить вона на глибині душевній. Господь знає, до чого воно доведе. Розумію: хто виходить на арену життєвої боротьби лиш зі становиська простого розуму, в того, очевидно, є лиш одна певність: матеріальне існування. Але ви? Дайте собі спокій з усякими професіями. Ви жийте, як той цвіт.
— Паразитом? — спитала вона.
— Ні, панно Маню, не паразитом, а любленою дитиною в ваших чесних родичів... а далі... далі колись і як жінка чоловіка. Чи ви над тим ніколи не застановлялись? Цьому я не можу вірити.
— Ваших вірувань я не маю права осуджувати, — відказала вона й додала: — я піду в світ за тою, я собі того свідома. гіркою матеріальною незалежністю, щоб з тим усунутись від понижаючої свідомості, що живу без мети й праці, вижидаючи одиноко випадку, котрий мав би мене ущасливити... або й ні.
— Чи хочете тим сказати, що не хочете вийти заміж? Або не вийдете?
— Я нічого позитивного не кажу, бо не маю довір'я...