"А я б могла за десять секунд висповідатись, якби схотіла", подумала Ліза, горда своєю чеснотою.
Вона пішла в глиб церкви. За головним вівтарем, у тіні подвійного ряду колон потопала каплиця божої матері, оповита тишею й присмерком. На темному живопису вікон вирізнялись подекуди тільки хітони святих, що спадали широкими червоними та фіолетовими складками, які палали полум'ям містичної любові в побожному німому екстазі таємничого присмерку. Це був куточок тайни, темна заглибина раю, де зірками світяться дві воскові свічки, де чотири ледь видимі люстри з металевими лампадами, спускаючись із склепіння, нагадують золоті кадила, що гойдаються в руках ангелів, коли діва Марія відходить до сну. Там, поміж колонами, завжди можна побачити жінок, що мліють в екстазі, спершись ліктями на перекинутий стілець.
А Ліза спокійно стояла і дивилась. Вона не була нервовою і вважала, що краще було б, якби тут засвітити люстри, – при світлі було б значно веселіше. У цьому присмерку навіть відчувалося щось непристойне, наче півтемрява й подих алькова, які здавались їй недоречними. Свічки, що горіли коло неї в ставнику, зогрівали їй лице; якась бабуся обшкрябувала великим ножем віск, що спливав блідими слізками. І в релігійному тремтінні каплиці, в цьому мовчазному упиванні любов'ю ковбасниця ясно відрізняла позаду святих у червоних та фіолетових убраннях, намальованих на шибках вікон, гуркіт фіакрів, що виїздили з вулиці Монмартр. А вдалині увесь час гудів Центральний ринок.
Ліза вже хотіла вийти з каплиці, коли туди ввійшла Клер, молодша із сестер Мегюден, що продавала річкову рибу. Дівчина засвітила свічку і стала навколішки за колоною на кам'яну підлогу. Світле волосся Клер було скуйовджене, а сама вона була така бліда під своїм скуйовдженим світлим волоссям, що скидалася на мертву. Гадаючи, що тут ніхто не побачить її, вона дала волю тузі і залилася гіркими сльозами, згинаючись у гарячій молитві, наче її хилив вітер, прагнучи кудись усією душею з самозабуттям жінки, що віддає всю себе. Красива ковбасниця здивувалася, бо Мегюдени ніколи не були надто побожні, а особливо Клер; вона часом таке казала про релігію й попів, що у слухачів волосся на голові ворушилося.
"Що це її розібрало? – думала мадам Кеню, знову повертаючись до каплиці св. Агнеси. – Мабуть, ця паскуда когось отруїла".
Абат Рустан, нарешті, вийшов із сповідальні; це був красивий чоловік років сорока; його добродушне лице посміхалось. Упізнавши мадам Кеню, він потиснув їй руку, назвав її "дорога моя добродійко" і повів до ризниці. Там він зняв із себе стихар, примовляючи, що зараз буде до її послуг. Вони вийшли: він – у сутані, з непокритою головою, вона – закутана у килимову шаль, і почали походжати вздовж бічних каплиць від вулиці Дюжур. Абат і Ліза розмовляли стиха. Сонце на кольорових шибках, догоряло, у церкві сутеніло, кроки останніх богомолок тихо шаруділи по кам'яних плитах.
Ліза почала викладати абатові Рустану свої сумніви. Між ними ніколи не заходила мова про релігію. Мадам Кеню не сповідалась, а просто у складних випадках радилася з абатом, як з людиною неязикатою і розсудливою. Вона часом казала, що віддає перевагу абатові перед сумнівними адвокатами, які скидаються на арештантів. Абат був до Лізи безмірно ввічливим: вишукував для неї довідки у великих томах збірника законів, давав вказівки, куди краще помістити гроші, з великим тактом обмірковував моральні утруднення, радив ковбасниці комісіонерів, умів відповідати на різноманітні складні питання – і робив це дуже просто, не притягаючи сюди господа бога, не стараючись використати ці розмови ані для себе, ані для релігії. Слово подяки, усмішка були для нього достатньою нагородою. Очевидно, він був дуже радий зробити послугу вродливій мадам Кеню, про яку його економка часто з пошаною згадувала як про особу, дуже шановану в усьому кварталі.
Сьогодні їхня нарада була особливо делікатна. Лізі хотілося знати, як їй поводитися з своїм дівером; чи має вона право стежити за ним, щоб перешкодити йому скомпрометувати її саму, чоловіка й дочку? І що їй робити, коли настане явна небезпека? Вона не ставила питань руба і викладала їх у таких ретельно обміркованих виразах, що абат міг обговорювати з нею цю проблему, не торкаючись осіб. Він наводив чимало протилежних аргументів, а взагалі вважав, що праведна душа має право, навіть зобов'язана опиратися лихові, добираючи потрібних заходів, щоб сприяти торжеству добра.
– Ось так я думаю, дорога моя добродійко, – сказав нарешті абат.. – Але вся суть у засобах. Засіб – це згубні сіті, в яких заплутуються люди порядні... Та я знаю ваше бездоганне сумління. Зважуйте кожен свій вчинок і, якщо внутрішній голос його не засуджує, дійте сміливо... Люди чесної вдачі мають чудесну благодать – вносити свою чесноту в усе, що вони думають зробити.
І, міняючи тон, абат казав далі:
– Привітайте, будь ласка, від мене пана Кеню. Я цими днями як-небудь зайду до вас поцілувати милу Поліночку. Бувайте здорові, дорога моя добродійко, я завжди до ваших послуг.
Він повернувся в ризницю. Ліза, виходячи, зазирнула туди, цікавлячись, чи ще молиться Клер; але Клер уже повернулася до своїх коропів і вугрів; у каплиці діви Марії, де запанувала цілковита темрява, виднілися тільки стільці, перевернуті в побожному захваті жінками, що ставали там навколішки.
Коли красуня ковбасниця знову переходила майдан, красуня Нормандка, що на неї чекала, впізнала суперницю по широких спідницях.
– Ну-ну! – скрикнула вона. – Гладуха понад годину висиділа в церкві. Коли попи висмоктують з неї гріхи, то прислужники в чергу стають, щоб виливати відрами той бруд на вулицю.
Наступного ранку Ліза піднялася до Флоранової кімнати. Там вона спокійно розташувалася, певна, що її не потурбують, маючи намір збрехати, якби Флоран застукав її у себе, начебто прийшла глянути, чи чиста білизна на постелі. Ліза бачила його внизу, в павільйоні морської риби, де він був дуже заклопотаний. Сівши до столу, вона висунула шухляду, поклала її до себе на коліна й обережно спорожнила, звертаючи увагу на те, як лежали папери, щоб покласти їх потім назад у такому ж порядку. Спочатку Ліза знайшла перші розділи твору про Кайєнну, потім різні плани й проекти: проект заміни збору податків на таксу торговельних угод, план реформи адміністративної системи Центрального ринку і багато інших. Ці сторінки, дрібненько списані, здалися Лізі надзвичайно нудними. Вона вже хотіла засунути шухляду, переконавшися, що Флоран десь в інше місце ховає докази своїх злочинних намірів, і роздумувала, чи не слід перерити його ліжко, коли раптом їй навернувся на очі конверт з портретом Нормандки. Фотографія була трохи темна. Молодиця сфотографувалася стоячи, спершись правою рукою на усічену колону. На ній були всі її самоцвіти й нова пишна шовкова сукня, а на лиці грала безсоромна посмішка. Ліза раптом забула і Флорана, і свій страх, і навіть мету, з якою, прийшла сюди. Вона поринула в споглядання, як жінка, що може вивчати свою суперницю, не поспішаючи, не боячись, що її застукають на цьому. Ніколи ще не щастило їй розглянути так близько Луїзу Мегюден. Ліза роздивлялась її волосся, ніс, рот, то віддаляючи, то наближаючи до очей фотографію. Потім, закопиливши уста, ковбасниця прочитала на звороті напис, зроблений великими кривими літерами: "Луїза своєму другові Флоранові". Це обурило її і здалося їй признанням. Її охопило бажання взяти фотографію й тримати в себе, як зброю проти ворога. Але ковбасниця поволі поклала її назад у конверт, подумавши, що це було б погано і що однаково вона і опісля знайде тут цю фотографію.