Черево Парижа

Сторінка 64 з 95

Еміль Золя

Ковбасниця, здригнувшись, поспішила засунути шухляду, відчуваючи, що хотіла зробити паскудний вчинок.

Мадам Коню замислено стояла перед відчиненим вікном, міркуючи, що їй слід порадитися з абатом Рустаном, людиною дуже розумною, як раптом побачила внизу, на ринковому майдані, натовп, який оточував ноші. Смеркало, проте Ліза добре впізнала Кадіну, що плакала в натовпі цікавих, і Флорана з Клодом Лантьє, які розмовляли, стоячи на тротуарі в білих від пороху чоботях. Ковбасниця поквапно спустилася вниз, здивована, що вони вже повернулись. Ледве встигла вона сісти на своє звичайне місце за прилавком, як до ковбасної ввійшла мадмуазель Саже, промовляючи:

– Це негідника Маржолена знайшли в льоху з розбитою головою. Чи не підете, мадам Кеню, глянути на нього?

Ліза перейшла вулицю, щоб подивитись на бідного хлопця. Юнак лежав, витягнувшись, дуже блідий, з заплющеними очима. На його русявих кучерях з одного боку скипілася кров. Люди казали, що рана не загрожує його життю і що хлопець сам винен, бо вічно виробляє у підвалі різні штуки. Гадали, що він хотів, мабуть, перестрибнути через кам'яну лаву – це була його улюблена розвага – і вдарився головою об камінь. Мадмуазель Саже прошепотіла, показуючи на Кадіну, яка весь час плакала:

– Мабуть, ця паскуда штовхнула його. Вони завжди ховаються вдвох по закутках. –

Маржолен, опам'ятавшись на свіжому повітрі, широко розплющив здивовані очі. Він оглянув усіх присутніх і, побачивши лице Лізи, що нахилилась над ним, посміхнувся їй вибачливо, з лагідною покірливістю. Маржолен наче не пам'ятав, що сталося між ними. Ліза, заспокоївшись, сказала, що його треба тепер же однести до лікарні і що вона прийде його відвідати, принесе йому апельсинів та бісквітів. Маржолен, знеможекий, відкинув голову. Ноші понесли далі. Кадіна проводжала їх, повісивши на шию свій кошик, в якому на зеленій моховій галявці розквітали букетики, фіалок; на них лилися тепер гарячі сльози маленької продавщиці квітів, а вона й не помічала, що палить бідні квіти своїм пекучим горем.

Повертаючись до, себе в ковбасну, мадам Кеню почула, як Клод, стискаючи руку Флоранові, говорив йому стиха:

– Ах, проклятий хлопець! Він мені зіпсував сьогоднішній день... Проте ми все-таки повеселилися досхочу!

Клод і Флоран повернулися справді зморені, але щасливі: Вони принесли з собою запах вільного повітря широких ланів. Того дня, ще до світанку, мадам Франсуа продала всю свою городину, і вони втрьох пішли за возом на вулицю Монторгейль, до заїзду "Золотий компас". Тут вони ще в паризьких стінах, уже смакували сільську ідилію. Позаду ресторану "Філіпп", що до першого поверху прикрашений позолоченою різьбою, є двір, такий, які бувають на фермах, темний і сповнений життя, з пахощами свіжої соломи та теплого кінського гною; кури зграями порпаються тут у м'якій землі; замшілі дерев'яні будівлі, сходи, галереї, провалені дахи туляться до сусідніх старих будинків. У глибині під грубо збитою повіткою на них чекав запряжений Валтасар; він спокійно жував овес з прив'язаної до недоуздка торби. Добрий кінь підтюпцем збіг униз вулицею Монторгейль, задоволений, що так швидко повертається до Нантера. Та віз їхав не впорожні. Городниця склала угоду з компанією, що повинна була прибирати Центральний ринок; двічі на тиждень мадам Франсуа набирала повний віз листя, вибираючи його великими вилами з купи сміття на майдані. З того листя був чудовий гній. За кілька хвилин хура була наповнена доверху. Клод і Флоран витяглись на цьому пишному ліжку із зелені, мадам Франсуа взяла в руки віжки, і Валтасар рушив неквапною ходою, трохи схиливши голову, бо доводилося везти чималий вантаж.

Подорож була задумана вже давно. Городниця задоволено посміхалась; вона любила цих двох хлопців і обіцяла їм засмажити таку яєчню на салі, якої вони не знайдуть у цьому "поганому Парижі". А гості наперед раділи з того, що проведуть у лінощах і мандруваннях цілий день волі, який тільки починав рожевіти на сході. Нантер вабив їх здаля, як чиста радість, що чекала їх.

– Ну як, чи добре вам там? – запитала мадам Франсуа, повертаючи на вулицю Пон-Неф.

Клод присягнувся, що їм на листі м'яко, "мов у ліжку нареченої". Лежачи горілиць, заклавши руки за голову, вони дивилися на бліде небо, де згасали зірки. Проїжджаючи вулицею Ріволі, Клод і Флоран мовчали, чекаючи, доки відійдуть назад будинки, і слухаючи, як поважна городниця ласкаво розмовляє з Валтасаром:

– Не поспішай так дуже, старий, не надривайся!.. Нам нема куди квапитися. Доїдемо собі помаленьку...

На Єлісейських полях художник, який тепер бачив обабіч дороги тільки темнозелене верховіття дерев, що виступало на фоні зеленої маси Тюїльрійського саду, раптом очутився і почав говорити. Проїжджаючи мимо вулиці Руль, Клод побачив бічний портал церкви Сен-Есташ, що видніється здалека під велетенським навісом одного з проходів Центрального ринку. Клод увесь час повертався до ринку, бажаючи знайти в ньому певний символ.

– Яке дивне поєднання, – казав він, – цей кусок церкви в рамці чавунного прольоту!.. Одне вб'є друге, залізо вб'є камінь, і цього вже недовго чекати... Чи вірите ви, Флоране, у випадковість? Мені здається, що не самі тільки практичні міркування призвели до того, що розетка церкви опинилася всередині Центрального ринку. Бачите, тут ціле відкриття: сучасне мистецтво – реалізм, натуралізм, назвіть, як хочете, – виросло поряд з старовинним мистецтвом... Ви не поділяєте моєї думки?

Флоран мовчав, і художник говорив далі:

– Проте ця церква свідчить про змішання архітектурного стилю: агонія середньовіччя поєдналася тут з дитячим белькотінням Ренесансу... Чи помітили ви, які тепер будують церкви? Вони схожі на що хочете: на бібліотеки, обсерваторії, голубники, казарми; та, певна річ, нікому й на думку не спаде, що в них обитає господь бог. Колишні побожні каменярі повмирали, і найрозумніше було б не будувати цих негарних кам'яних кліток, де тепер нема кого поселити... Від самого початку нашого століття збудований у нас один-єдиний оригінальний пам'ятник, монумент, який не скопійований з чогось іншого, а виріс на грунті нашої епохи; Центральний ринок, Флоране, сміливий твір, як собі хочете, але він є тільки перший проблиск двадцятого століття... Ось чому церква Сен-Есташ відійшла на задній план, слово честі! Сен-Есташ із своєю розеткою пустує без побожного люду, тоді як Центральний ринок поряд з ним шириться й кипить життям... На мій погляд, голубе, це так!