У Лебігра була винарня, обладнана по-сучасному розкішно. Вона містилась на правому розі вулиць Пірует і Рамбюто і чудово гармоніювала з великою ковбасною Кеню-Граделів на протилежному розі. Біля дверей стояли в зелених бочках чотири норвезькі сосни; в дзеркальні вікна видно було залу, прикрашену виноградним листям та гронами на ніжнозеленому фоні. Підлога була викладена білими та чорними плитками. У глибині, біля гвинтових сходів з червоним драпуванням, зяяв отвір погреба. Сходи вели до більярдної, що містилась на першому поверсі. Але особливо багатим був прилавок праворуч. Він блищав, немов поліроване срібло. Цинкова обшивка спускалась на підніжжя з білого та червоного мармуру високим бордюром з вигнутими хвилястими краями, оточуючи його ніби металевою скатертиною; це нагадувало багате мереживо, яким прикрашали вівтар у костьолі. На одному кінці дрімали на газовій плиті фарфорові чайника з мідними ободочками, для гарячого вина та пуншу; на другому – високий мармуровий фонтан, щедро прикрашений скульптурами, бив у чашу такою безперервною цівкою, що вона здавалася нерухомою. Посередині між трьома цинковими жолобками у прилавку був зроблений басейн для охолоджування вина та споліскування чарок; з нього стирчали зеленкуваті шийки початих,пляшок вина. По обидва боки вишикувалася ціла армія чарок, розставлених по ранжиру: маленькі чарочки для горілки, склянки з товстого скла для вина, чашечки для фруктових наливок, маленькі келихи для полинівки, чарки, стопки, великі бокали на ніжках; всі вони були перекинуті догори дном і відбивали на своїх блідих стінках сяяння металу, що вкривав прилавок. Ліворуч стояла велика мельхіорова ваза на підставці, куди кидали гроші, а праворуч така сама ваза наїжувалася цілим віялом встромлених у неї чайних ложечок.
Звичайно сам господар Лебігр поважно сидів за прилавком на м'якій лавці, оббитій червоним сап'яном. Тут у нього напохваті стояли лікери – гранчасті кришталеві карафки, вставлені до половини в отвір консолю; своєю круглою спиною Лебігр впирався у велике, на всю стіну, дзеркало, переділене впоперек двома скляними полицями, на яких стояли бокали та пляшки. На одній темніли у карафках фруктові наливки: вишнева, сливова, персикова; на другій, між симетрично розкладеними пачками бісквітів, стояли різноманітні пляшки світлозеленого, ніжночервоного та ясножовтого кольору з дивовижними напоями, прозорими квітковими екстрактами. Ці яскраві пляшечки наче висіли в повітрі на блискучому світлому фоні дзеркала.
Щоб надати своїй крамничці подібності до кафе, Лебігр поставив навпроти прилавка під стінкою два поліровані чавунні столики і чотири стільці. Зі стелі спускалася люстра з п'ятьма газовими ріжками під матовими скляними абажурами. Ліворуч, в стіні, був турнікет, над яким висів круглий золочений годинник. А в глибині крамнички містився ще маленький кабінетик, відділений матовою скляною перегородкою з рисунком у дрібну клітку; через віконце, яке виходило на вулицю Пірует, вдень в кімнату проникало тьмяне світло, а ввечері там запалювали газову лампу, що освітлювала столи, розписані під мармур. Тут збиралися щовечора, по обіді, приятелі Гавара. Вони розташовувалися наче в себе вдома, і господар за звичкою залишав за ними місця. Коли останній з цієї компанії зачиняв за собою двері скляної перегородки, вони почували себе в цілковитій безпеці й сміливо розмовляли про те, як "велика мітла повимітає весь мотлох". І ніхто з відвідувачів не смів сунути до них носа.
У перший же день Гавар розповів Флоранові про Лебігра. Це був, як казав Гавар, добрий чоловік, – він приходив іноді до них випити кави. З Лебігром усі тримали себе вільно, бо він якось сказав, що бився в 48 році. Лебігр говорив мало, зірок з неба не хапав. Кожен відвідувач кабінетика, приходячи, мовчки потискав Лебігрові руку над його пляшками та чарками. Часто-густо поруч з Лебігром, на лавці, обтягнутій червоним сап'яном, сиділа невисока молода блондинка, що прислуговувала клієнтам за прилавком, крім того, був ще хлопець у білому фартусі, що услуговував коло столів та в більярдній. Дівчину звали Розою; вона була дуже тиха, дуже покірлива. Гавар, підморгуючи, сказав Флоранові, що своєму патронові вона була навіть занадто покірлива. А втім, уся компанія користувалася послугами Рози, і вона з веселим і водночас скромним виглядом заходила до кабінету і виходила звідти, коли починались палкі політичні суперечки.
Того дня, коли торговець живністю познайомив Флорана із своїми приятелями, вони, ввійшовши до кабінету, побачили тільки одного чоловіка, років п'ятдесяти, спокійного і замисленого, в підозрілому на вигляд капелюсі і в довгому коричневому пальті. Спершись підборіддям на головку товстої тростини, він сидів перед повним кухлем пива. Здавалося, цей чоловік був зовсім німий і навіть не мав рота й губ, – так закривала нижню частину його обличчя густа борода.
– Ну, як справи, Робін? – спитав Гавар.
Робін, не відповідаючи, мовчки простяг йому свою руку, тільки, очі його стали ще лагідніші від невиразної привітної посмішки. Потім він знову сперся підборіддям на головку з слонової кості й глянув на Флорана поверх свого кухля. Флоран просив Гавара не розповідати про його пригоди, щоб уникнути небезпечних розмов; через це йому сподобалась тінь, певне, недовіри, що відчувалася в обережному поводженні добродія з густою бородою. Проте він помилився: Робін ніколи не був балакучішим. Він приходив перший, тільки проб'є восьма година, і сідав завжди у той самий куток, не випускаючи з рук тростини, не скидаючи ні капелюха, ні пальта; ніхто ніколи не бачив Робіна з непокритою головою. Слухаючи, що кажуть інші, він просиджував там до півночі і протягом чотирьох годин випивав свій кухоль, поглядаючи по черзі на співрозмовників, наче слухав очима. Коли Флоран згодом запитав Гавара про цю дивну особу, то виявилося, що той надавав Робінові великого значення. Він вважав його дуже розумною людиною, одним із прихильників опозиції, найбільш небезпечних для уряду, хоч водночас балакучий торговець так і не міг пояснити, які він має підстави для цієї думки. Робін жив на вулиці Сен-Дені. В його квартирі ніхто не бував. Проте Гавар хвалився, що якось йому довелось туди зайти. Навоскований паркет у Робіна устилали зелені полотняні доріжки; на меблях були чохли, алебастровий годинник прикрашали колонки. Мадам Робін, спину якої він начебто побачив крізь одчинені двері, – дуже пристойна бабуся, – носила зачіску на англійський манер – з сивими буклями, але цього Гавар твердити не брався. Дивно було, чому це подружжя оселилось у такому шумному торговельному кварталі; чоловік зовсім нічого не робив, проводив дні невідомо де, жив невідомо з чого і щовечора з'являвся до винарні втомлений і немов захоплений мандрівками в царину високої політики.