Тоді Флоран посадив до себе на коліна маленьку Поліну й заговорив, сумно посміхаючись до дитини:
– Жив собі один бідолашний чоловік, його заслали далеко-далеко, за море... На кораблі разом з ним їхало чотири сотні каторжників. Він мусив жити п'ять тижнів разом з цими розбійниками, одягнутий, як і вони, в грубу парусину, і їсти з ними з одного казана. Жирні воші заїдали його, жахливий піт виснажував його сили. Кухня, пекарня й парова машина так розпікали трюм, що десять каторжників померли від спеки. Вдень їх випускали партіями по п'ятдесят чоловік на палубу подихати свіжим морським повітрям; а що їх боялись, то на вузьке місце, де вони прогулювалися, націляли дві гармати. Бідолаха був дуже задоволений, коли наставала його черга. Тоді він не так пітнів. Він не міг їсти, був дуже хворий. Вночі, коли їм знову надівали кайдани, і під час бурі, коли він качався по підлозі між своїми двома сусідами, нещасний знемагав; він плакав і був радий, що ніхто не бачить його сліз.
Поліна слухала, широко розплющивши очі й побожно склавши рученята.
– Але ж, – перебила вона Флорана, – це зовсім,.не та історія про пана, якого з'їли звірі... Це інша казочка, братіку, так?
– Зажди, побачиш, – лагідно відповів Флоран. – Ми ще дійдемо до того пана... Я.розповідаю тобі з самого початку.
– Ну, добре, – погодилась дівчинка з задоволеним виглядом.
Проте Поліна замислилась, – видно, її турбувало щось, чого вона не могла сама збагнути. Нарешті дівчинка не втерпіла:
– А що ж зробив той бідолаха? – спитала вона. – За що його заслали так далеко й посадили на корабель?
Ліза з Огюстіною посміхнулись, раді, що дівчинка така розумна. І Ліза, не відповідаючи прямо, скористалася нагодою, щоб вичитати дочці мораль: вона дуже вразила дівчинку, сказавши, що на кораблях відправляють кудись далеко також неслухняних дітей.
– Тоді, – логічно зауважила Поліпа, – тому чоловікові, про якого говорить братік, було чого плакати ночами.
Ліза знову взялася шити, схилившись над роботою. Кеню нічого не чув. Він щойно нарізав і кинув у казан кружальця цибулі, яка зашипіла тоненькими, дзвінкими голосочками цвіркунів, що розімліли від спеки. Пішов приємний запах. Коли Кеню занурював у казан велику дерев'яну ложку, сало починало кипіти ще голосніше, сповнюючи кухню міцним запахом смаженої цибулі. Огюст готував на блюді шматочки сала, а сікач у Леона застукотів ще швидше, часом шкрябаючи стіл, щоб зібрати докупи м'ясо, яке вже перетворювалося на м'яку тістоподібну масу.
– Коли корабель приплив на місце, – казав далі Флоран, – чоловіка відвезли на острів, що звався Чортовим. Він опинився там разом з іншими товаришами, також вигнанцями з рідної країни. Всі вони були дуже нещасливі. Спочатку їх примушували працювати, як каторжників. Жандарм, що стеріг їх, перелічував арештантів тричі на день, щоб переконатися, чи не втік хто з них. Згодом їм дозволяли робити, що вони хочуть, тільки на ніч замикали у великій дерев'яній хатині, де арештанти спали в гамаках, підвішених до двох бантин. На кінець року вони вже ходили босі, а одежа так порвалася, що крізь неї світилося тіло. Арештанти побудували собі намети з колод для захисту від палючого сонця, бо воно в тій країні все випалює. Але намети не могли їх захистити від москітів, які кусали їх так, Що тіла вигнанців попухли і взялися болячками. Багато хто не витримав того й помер; а інші так пожовкли, висохли з журби і пообростали бородою, що на них жаль було дивитись.
– Огюсте, давай мені сало! – крикнув Кеню.
Взявши подане блюдо, він почав обережно насипати
в казан накришені кусочки, відділяючи їх кінцем ложки, щоб вони не позлипалися. Сало топилося. Від плити повалила ще густіша пара.
– А що їм давали їсти? – спитала зацікавлено Поліна.
– Їм давали рис з черв'яками та смердюче м'ясо, – відповів Флоран голосом, що ставав усе глухішим. – Доводилось вибирати з рису черв'яків, щоб можна було його їсти. М'ясо, дуже добре просмажене або тушене, ще можна було ковтати, а варене так смерділо, що від нього починав боліти живіт.
– Я б краще їла самий черствий хліб, – сказала дівчинка, трошки подумавши.
Леон скінчив рубати фарш, виклав його на блюдо й поставив на великому столі. Мутон, що сидів там, не зводячи очей з Флорана, немов дуже дивуючись його історії, мусив трошки поступитися місцем, що він і зробив з великою неохотою. Кіт скрутився клубочком і вуркотів, поводячи носом у бік м'яса. Тимчасом Ліза просто не могла приховати свого подиву і почуття огиди. Червивий рис і смердюче м'ясо, звичайно, здавалися їй неймовірною поганню, що плямувала тих, хто її їв. На її гарному спокійному обличчі відбився невиразний жах, який викликав у неї чоловік, що сидів тепер навпроти неї, а колись їв такі огидні речі.
– Що й казати, погано там жилося, – провадив далі оповідач, забуваючи про маленьку Поліну й дивлячись на великий чавун, огорнутий димом. – Щодня нова наруга, вічний гніт, зневажання справедливості, людського милосердя... Все це дратувало в'язнів. Вони поволі згоряли у вогні хворобливої люті. Люди жили, наче худоба, якій вічно загрожує батіг. Мерзотники хотіли вбити в людині все людське... Цього не можна забути, ні, не можна! Такі муки заволають колись про помсту.
Флоран говорив усе тихіше, і веселе шкварчання сала в чавуні приглушило його розповідь. Проте Ліза розчула останні слова дівера, і її злякав вираз невблаганної ненависті, що з'явився на його обличчі. Вона подумала, що цей чоловік нещирий і тільки про людське око вдає з себе лагідного.
Однак глухий тон Флорана дуже сподобався Поліні. Дівчинка сидіти не могла на його коліні, захоплена розповіддю.
– А чоловік? Що ж він? – пошепки допитувалась вона.
Флоран, глянувши на дівчатко,опам'ятався, і знову на його обличчі з'явилася сумна посмішка.
– Чоловік, – відповів він, – був незадоволений своїм життям на острові. В нього була одна думка: втекти, перепливти море, дістатися до берега, що невиразно білів на обрії в ясну погоду. Та зробити це було не так легко. Насамперед треба було збудувати пліт. Але через те що інші в'язні вже колись тікали, на острові вирубали всі дерева, щоб ніде було взяти лісу. Острів був такий голий, випалений сонцем, що перебування на ньому ставало з кожним днем небезпечнішим і страшнішим. Тут чоловікові і двом його товаришам спало на думку використати те дерево, з якого були побудовані їхні намети. І от якось увечері вони відпливли на кількох гниленьких деревинах, зв'язаних сухим гіллям. Вітер гнав їх до берега. На самому світанку їхній пліт ударився об мілину так сильно, що деревини розпались, і їх понесли хвилі. Троє нещасних ледве не залишились у піску: він доходив їм до пояса, а один занурився в нього по саме підборіддя, так що товаришам довелося витягати його. Нарешті їм пощастило дістатися до скелі, де ледве вистачало місця, щоб сісти втрьох. Коли зійшло сонце, вони побачили перед.собою берег – низку скель, що закривали частину обрію. Двоє втікачів, що вміли плавати, вирішили дістатися до тих скель. Вони воліли краще потонути негайно, ніж повільно вмирати з голоду на самотньому рифі. Ці двоє обіцяли товаришеві повернутися за ним, якщо їм пощастить допливти до берега й дістати там човен.