— Що тут трапилося, господа? — запитав директор гімназії, широко сплеснувши руками.
Тоді раптом з вішалки, що була просто над Юрою, розітнувся різкий, підвищений і схвильований голос. То кричав гаучос, підтягтися за гаки вішалки на руках і витягти шию наперед, щоб його всі почули:
— Росія захлинається в крові, а ви влаштовуєте щотижня бали і маскаради, щоб відтягти нашу увагу від політичних подій. Це підло!
— Ви хочете нас покалічити, поки ми ще молоді! — перебиваючи гаучоса, зарепетував поруч білий ведмідь.
— Шмідта убили! — раптом вискочив знову з-за грубки матрос.
— Матюшенка убили! — скрикнула червона троянда.
— Шибениці! Погроми! Козаки! — заверещав знову гаучос.
Юра заплющив очі. Погром, шибениця — це він знав. Вигорілий Стародуб, сивий морозяний ранок і високі стовбури базарної гойдалки. П'ять туго напнутих мотузок і п'ять мертвих тіл мотузярів-страйкарів... Він мерщій розплющив очі — зараз він кричатиме теж. Він не хоче! Він же не знав...
— Ми все це знаємо! — враз закричали матрос, білий ведмідь і червона троянда.
— Царська Росія — це й є мерзенний маскарад! — закричав хтось, кого не було видно.—Геть всякі маскаради і маски!
— Господа! — зойкнув директор.— Я вимагаю припинити і...
Ффффф! — з тихим шелестом шурхнула вгору пака маленьких білих папірців і зразу ж розсипалася, немов пластовинням снігу. Білі паперові квадратики, завбільшки з сторінку словничків, попливли, посипались, війнули в повітрі на голови і на плечі юрбі.
— Товариші! — гукнув знову хтось невидимий.— Прочитайте правду і не будьте дітьми!
— Господа! — знову закричав директор, і вже коло нього на площадці було кілька педагогів, між ними й Юрин батько; два сторожі збігали вниз по сходах, і передні маски подалися назад, бо, очевидно, їх мали зараз хапати руками. Бенц! — щось брязнуло в кутку за залізною грубою. Тієї ж секунди враз засмерділо так страшно і нестерпно, що всі застогнали, і натовп забився, затоптався, завирував.
— Обструкція! — кричав хтось.— Бомба з смородом! Тікайте по домах! Геть маскаради! Не замазуйте нам очей! Ми протестуєм!
З криком, галасом і сміхом всі товпилися швидше геть. На порозі зчинився вереск — когось придавили. Хтось розбив вікно, війнуло вітром — сморід зразу поменшав — ціла лавина кинулася плигати через вікно.
Два сторожі топталися ззаду, хапали за спини, за коміри, за штани — їх били по руках, кусали пальці і видиралися.
В актовому залі на другому поверсі, серед вінків живих квітів по стінах, серед гірлянд триколірних прапорців та барвистих китайських ліхтариків, під портретом государя-імператора Ніколая II куняв самотній тапер, запрошений для танців з "Дома призрения слепых, глухих и немых". Йому було нудно самому і без діла. Одним пальцем він награвав стиха нову варіацію польки-кокетки...
Юра був дома перший і вже сидів у мами на колінах. Розповідаючи, він майже непритомнів від захоплення і переживань. Брат із сестрою топталися довкола, заздро позираючи Юрі в рот, мамі в очі і намагаючись докинути слівце і від себе. Але Юриного голосу, відомого в родині під назвою "ієрихонської труби", вони вдвох перекричати не могли.
Потім прибіг батько. Він не міг дихати, він давився, патлав бороду і розмахував руками.
— Ах, ти вже знаєш! — він був розчарований, що Юра випередив його.— Дайте мені стакан боржому, я більше не можу! Нуте-с... Обормоти! — раптом зареготав він.— Молодці! Го-го-го! Коли в тисяча вісімсот вісімдесят шостому році, в двадцять п'яті роковини смерті Шевченка, ми робили демонстрацію...
Він раптом зірвався і побіг.
— Корнелій! Куди ж ти?
— Я побіг. Там затримали чоловік з двадцять. Ми зараз будемо садити їх в карцер!.. Годин по двадцять на брата закатаємо, остолопам! Го-го-го-го!..
Він хряпнув дверима і побіг.
Потім задеренчав дзвоник з парадного.
На порозі з'явилася ставна жіноча постать і перед нею трійця маленьких.
— Олено Адамівно! Ви дозволите на вогник до вас?
— Пані Бржонковська! — Мати була здивована вкрай. Пані Бржонковська, дружина управителя маєтків графині Браницької, ніколи не заходила, та й, власне, з батьком і мамою знайома не була. Вона нервувала в колі місцевої аристократії і товариством учителів та інших чиновників гребувала.— Заходьте, заходьте, пані Бржонковська! Це така приємна несподіванка! А оце, значить, ваші малята?
— Броніслав, Зося і Юзек. Ах, у вас тут так мило! Це у вас казенна квартира? Ах, учительство так злиденно проживає... Але ж ви, Олено Адамівно, здається, училися в інституті шляхетних дівчат? Чи так?
— Сідайте! — сказала мама тихо.— Мене взяли до інституту як сироту севастопольського героя... Я зараз зготую чай...
— Ви вже знаєте, ви вже чули, яка мерзота, яка ганьба?! Вони зробили обструкцію! Я нічого не знала, приїхавши, і відіслала коней до дванадцятої. Тепер мені просто нікуди подітися! Я зайшла до вас. Моїм малятам так хотілося покрасуватися на балі! Ах, бідні мої малюки! Броню, Зоею, Юзю! Гдє ти, дзєцко! Ходзь тутай! Ви можете побавитися з учителевими дітьми — я дозволяю...
— У нього на черевику дірка...— сказав найменший, Юзек.
Дірка на черевику в Юри справді була, і мама тяжко почервоніла.
— Ідіть! Ідіть! — кинулась вона.— Справді! Діти, забавте ж ваших гостей! Олег, Маруся, Юрка!
Броніслав, Зося і Юзек були ще в маскарадних костюмах.
Броніслав був у шатах середньовічного рицаря з білим орлом на мідному шоломі і з біло-малиновим шарфом через плече. На ньому була, мов справжня, зіткана з химерного тонкого залізного дроту кольчуга, і він погордливо спирався на довгий блискучий меч. Було йому років тринадцять.
Панна Зося була молодша на два роки. Її зодягнуто точнісінько так, як намальовано Марину Миішек в суворінському виданні повного зібрання творів Пушкіна. На грудях у неї блищали разки намиста з щирих самоцвітів. Найменніий, Юзек, був, може, на рік старший від Юри. Його прибрано в національний польський шляхтицький костюмчик: конфедератка, кунтуш, рукави, сколоті на спині. Крім того, він мав маленькі чобітки з манюсінькими срібними острогами, а при боці маленьку справжню шабельку, виложену сріблом і поцяцьковану різними коштовностями. Юрі заскімлило під серцем люттю і образою — він тяжко заздрив на меч і шабельку.