— Вам здавати, Довганю?
— А то як же?..
На цей раз Довганеві везло: він вже два рази зірвав чималий "банк"; та тільки не судилось, мабуть, йому зовсім вернути програне. В передпокої гучно дзенькнув дзвінок.
— Кого там дідько таскає?—муркнув хазяїн, кинув карти на стіл і вийшов. З картярів ніхто не звернув уваги на це.
— До вас, Довганю, прийшов поверховий десятник,— сказав, увіходячи нарешті, хазяїн.
— Якого йому чорта?..
— Вийдіть і спитайте.
Довгань вийшов.
— Ти чого, псявіро, нишпориш серед ночі?
— На десятому номері у Цюпцюри вбийство!
— Що?
— Цюпцюра вбив Голобородька Дениса, а Денис Цюпцюру.
— Що ти верзеш, йолопе?
— Туди побігли добродій надзиратель з городовими та фершал...
З кімнати повиходили зацікавлені картярі і прислухались до розмови.
— Тривай, проведеш мене туди! — Довгань почав зодягатись.
— От, життя каторжне,— бурчав він незадоволено,-— хвилинки спокою не дадуть. За всякою дрібницею й бігай. Наволоч проклята! Понапиваються та й б’ються, анахтеми...
— Вас ждать, Довганю? — спитав хазяїн.
— Авжеж, авжеж,— я за хвилину повернусь. Ходімо! — гукнув він до десятника.
Вони вийшли. Довгань усю дорогу лаяв і Цюпцюру, й жінку його, й Голобородька, і навіть свого провідника десятника. Коли вони підійшли до помешкання Цюпцюри, там стояли сани, а на них лежали Цюпцюра і Голобородько. Не видно було, чи вони мертві, чи сплять, як побиті. Довкола стояло сила людей: чоловіки, жінки й діти, інші босі і в самих сорочках. Деякі з жінок голосили не знать чого, другі лаяли своїх чоловіків п’яницями й погубителями.
— Панько, люди добрі, ходив, благав завідуючого,— сипала, як горохом, висока жвава шахтарка,— щоб перевели з його халупки отого злодія... Та хіба ж їх, харцизяк, допросишся. Самі, бач, які горниці позаймали! Живе один як палець у п’ятьох кімнатах, а нас по дві, по три сім’ї в одну халупку. Погань та п’янство й не виводяться — яково ж воно з дітьми!
— Скажи, щоб і тобі дали п’ять кімнат,— ввернув поліцейський.
— Еге, скажи... Хоч би одну кімнаточку на сім’ю, а то... Скажи йому, а він тобі: геть, каже, з рудника, коли не до вподоби. От ти й кажи.
— А так, так, душо мила,— додавала друга,— що вже там говорити! живемо, як собаки в псюрні. От хоч би і в мене: два катюги на постої, мов солдати. Чоловік у шахту — вони й пристають.
— Хо-хо-хо! — реготавсь поліцейський.— А ти не піддавайся.
— Ось на! — молодиця ткнула городовому дулю.— Піди своїй жінці розкажи.
— Ну-ну! — гримнув надзиратель на молодицю.— Ти у мене побазікай!..
Довгань трохи скривився, почувши таку розмову. Коли він підійшов ближче, довкола запанувала тиша. Коло саней метушився фершал і надзиратель.
— Живі? — спитав він у фершала.
— Ще доки живі, та не знаю, чи виживуть.
— А хіба що?
— У одного кайлом пробито бік, а в другого сокирою майже відтято руку в плечі й розрублено голову... Лежать без пам’яті, дуже п’яні ще до того обоє.
— Куди ж ви їх? у лікарню?
— А то ж куди?
— Так...
Довгань озирнувся довкола. Над Цюпцюрою голосила Хотина.
— Що, Хотино, догралася? — спитав він у Цюпцюрихи.— Я й не знав, що у тебе тут коханчик завівся.
Та заголосила ще дужче.
— Поганяй! — гукнув фершал на візника. "Хворих" повезли. Хотина хотіла йти за саньми, але роздумала, махнула рукою й пішла в хату.
— Не журись,— промовив їй услід Довгань,— завтра хіба таких поставлю до тебе на кватирю, хо-хо-хо!
Вона не слухала й зникла в сінях.
Довгань повернувсь і пішов з надзирателем.
— А гарна баба, дідько б її не взяв! — звернувсь він До надзирателя.
— Чуми на вас немає,— почулось йому вслід,— побила б вас лихая година, проклятих!..
Довгань не слухав. Йому ніколи було, він поспішав до карт. Та й треба було поспішати: була вже десята година, а він ще тільки півсотні одіграв.
— Ну, що там таке? — розпитували його товариші.
— Та... чепуха!.. п’яні побились...
Він увесь захопився грою, йому повезло.
[1] Продольна — головна довга печера в шахті.— Приміт. авт.
[2] Бремсберг — спусковата печера (хід) у шахті.— Приміт. авт.
[3] Піддірка — підчистка роздутого глею.— Приміт. авт.