береться за валізи.
Мотуз!
Лакі ставить долі багаж, подає Поццо кінець мотуза, стає на своє місце.
Владімір. А що там у вас у валізі? Поццо. Пісок. (Смикає за мотуз). Вперед!
Лакі, хитаючись, вирушає. Поццо — слідом за ним. Владімір. Секунду.
Поццо зупиняється. Мотуз напинається. Лакі падає, випускаючи все з рук. Поццо спотикається, випускає мотуз, тупцяє на одному місці. Владімір його підтримує.
Поццо. Що трапилось? Владімір. Він упав.
Поццо. Негайно підніміть його, поки він не заснув. Владімір. А ви не впадете, якщо я вас відпущу? Поццо. Не думаю.
Владімір б'є Лакі ногами. Владімір. Ану вставай! Свиня!
Лакі підводиться, збирає речі.
Він встав.
Поццо (простягає руку). Мотуз!
Лакі ставить багаж, передає Поццо кінець мотуза, бере в руки валізи.
Владімір. Не йдіть нікуди. Поццо. Рушаю.
Владімір. А що ви робите, коли падаєте, а поруч немає нікого?
Поццо. Чекаємо, тоді так-сяк підводимося і далі йдемо. Владімір. А накажіть, щоб він нам заспівав, перш ніж підете. Поццо. Кому? Владімір. Лакі. Поццо. Щоб він заспівав?
Владімір. Так. Або щоб подумав. Або вірша розказав. Поццо. Але ж він — німий. Владімір. Німий?
Поццо. Абсолютно. Він навіть стогнати не здатен. Владімір. Німий! І давно?
Поццо (розлючується). Скільки можна мене катувати цим своТм часом! Не мучте мене! Коли та коли! Колись, невже вам цього не досить, одного звичайного дня він став зовсім німий, я сліпим став також колись, одного звичайного дня, і народилися ми колись, помремо теж колись, того самого дня, тієї самої миті, невже вам цього не досить? (Спокійніше). Люди ледве народжуються, а вже час Тм приходить лягати в могилу, сонце на мить вигулькне і знову ніч без кінця-краю. (Смикає за мотуз). Пішов!
Вони виходять. Владімір проводжає Тх до краю кону. Чути звуки падіння, дія яких посилюється мімікою Владіміра. Ясно, що Лакі та Поццо знову впали. Мовчанка. Владімір іде до сплячого Естрагона, трохи вагається, потім будить його.
Естрагон (шалено жестикулює, бурмоче щось, нарешті звертається до Владіміра). Ну чому ти ніколи не даєш мені поспати? Владімір. Мені було так самотньо.
Естрагон. А я бачив сон. І в ньому я був такий щасливий. Владімір. От і час проминув. Естрагон. Мені снилося, ніби...
Владімір. Помовч! (Мовчанка). Цікаво, він справді сліпий чи ні?
Естрагон. Хто? Владімір. Поццо. Естрагон. Хіба він сліпий? Владімір. Так він каже. Естрагон. Ну то й що?
Владімір. Мені здалося, що він нас бачив. Естрагон. Тобі примарилося. (Пауза). Ходімо. Не можна. Вірно. (Пауза). А ти певен, що це не був він? Владімір. Хто? Естрагон. Годо. Владімір. Хто? Естрагон. Поццо.
Владімір. Та ні! * (Не так впевнено). Та ні. (Пауза *. Ще з меншою певністю). Та ні.
Естрагон. Треба, однак, вставати. (Підводиться, зітхаючи).
Ой!
Владімір. Не знаю, що й думати.
Естрагон. Ой, мої ноги! (Знову сідає, пробує зняти черевики). Допоможи-но!
Владімір. Чи я спав, поки інші страждали? Чи марю я зараз? Що я скажу про сьогоднішній день завтра, коли гадатиму, що прокинувся? Що на цьому місці я з моїм другом Естрагоном чекав на Годо, поки не настала ніч? Що Поццо проходив тут зі своїм носієм, що він розмовляв з нами? Напевно. Але що тут буде правдою?
Естрагон після марних спроб скинути черевики знову закуняв. Владімір дивиться на нього.
А він нічого не знатиме. Розповідатиме про те, як його побили, і я дам йому моркву. (Пауза). Розпластані на могилі народжують у муках. А грабар у ямі вже тихо ворушить заступом. Час — на те, щоб постаріти. Повітря просякнуте нашими зойками. (Дослухається). Але звичка — це те, що гамує. (Дивиться на Естрагона). Ось так і на мене хтось інший дивиться і думає: він спить, він не знає, хай собі спить. (Пауза). Я більше не можу. (Пауза). Про що це я? (Схвильовано ходить сюди-туди, зрештою зупиняється біля лівої завіси, дивиться вдалечінь).
Справа заходить Хлопчик, той самий, що і напередодні. Зупиняється.
Мовчанка.
Хлопчик. Пане...
Владімір обертається.
Пане Альбере...
Владімір. Отаке, знову те саме. (Пауза. До Хлопчика). Ти мене не впізнаєш?
Хлопчик. Ні, пане. Владімір. Це ти вчора приходив? Хлопчик. Ні, пане. Владімір. Ти вперше приходиш? Хлопчик. Так, пане .
Мовчанка.
Владімір. Ти від пана Годо? Хлопчик. Так, пане. Владімір. Він сьогодні не прийде? Хлопчик. Ні, пане. Владімір. Але завтра прийде? Хлопчик. Так, пане. Владімір. Напевно? Хлопчик. Так, пане.
Мовчанка.
Владімір. Ти нікого не зустрічав? Хлопчик. НГ, пане.
Владімір. Двох таких (вагається...) чоловіків. Хлопчик. Я нікого не бачив, пане.
Мовчанка.
Владімір. А чим він займається, пан Годо? (Пауза). Чуєш мене?
Хлопчик. Так, пане. Владімір. ,Ну?
Хлопчик. Нічим не займається, пане.
Мовчанка.
Владімір. А як там твій брат? Хлопчик. Він захворів, пане. Владімір. Це, мабуть, він тут був учора. Хлопчик. Не знаю, пане.
Мовчанка.
Владімір. І в нього є борода, в пана Годо? Хлопчик. Так, пане.
Владімір. Біла... (вагається) чи чорна? Хлопчик (вагається). Здається, біла, пане.
Мовчанка.
Владімір. Боже праведний, зглянься на нас.
Мовчанка.
Хлопчик. А що, пане, мені переказати пану Годо?
Владімір. Скажеш йому... (перебиває себе) скажеш йому, що ти мене не бачив і що... (міркує) що ти мене бачив. (Пауза. Йде до Хлопчика, той відступає. Владімір зупиняється і Хлопчик зупиняється. З раптовою люттю). Кажи, ти певен, що зараз бачив мене, що ти завтра не прийдеш і не станеш казати, що ти ніколи до цього мене не бачив?
Мовчанка. Раптом Владімір стрибає, прагне схопити Хлопчика. Той відскакує і біжить геть. Мовчанка. Сонце сідає, сходить місяць. Як і в першій дії. Владімір
стоїть нерухомо. Естрагон прокидається, роззувається, підводиться, тримаючи в кожній руці по черевику, ставить Тх по центру, біля рампи, йде до Владіміра,
дивиться на нього.
Естрагон. Що це з тобою? Владімір. Нічого. Естрагон. Я пішов. Владімір. І я теж.
Мовчанка.
Естрагон. Довго я спав? Владімір. Не знаю.
Мовчанка.
Естрагон. Куди підемо? Владімір. Недалеко.
Естрагон. Чому це? Ходімо якнайдалі!
Владімір. Не можна.
Естрагон. Чому це?
Владімір. Завтра треба вертатися.
Естрагон. Навіщо?
Владімір. Щоб чекати на Годо.
Естрагон. Вірно. (Пауза). А він не приходив?