— Ну що? — зітхнув Михайло. — Я перший. Вантажте, хлопці, пора!
Він схопив тачку за ручки. Свамі з Гаррі вкинули йому кілька каменів. Михайло штовхнув тачку, вона хиталася, вихляла, не хотіла їхати рівненько.
— Дай сюди, — сказав Гаррі. — Мені доводилося…
Він звично покотив тачку по дошках до машини, вивернув вантаж у кузов самоскида, повернувся назад.
— Я так не вмію, — позаздрив Михайло.
— Навчишся, — кинув Бояк, пробігаючи мимо. — І не хочеш, а навчишся. Шуруйте, братці, тільки не перевантажуйте!
Зійшло над горами сонце. Дихнув теплий вітер. Стало душно. Машини здіймали над котловиною куряву, стало важко дихати. Полонені пороздягалися, тіла блищали від поту. Михайло мінявся з Гаррі — вони ванта-жили машину, не доручаючи тачку Свамі: дуже тендітними здавалися руки й обличчя індуса поряд з таким гру-бим знаряддям. Звідкись раптово з’явився "капо", мовчки поглянув на їхню групу, затримав погляд на Свамі, нічого не сказав, пішов геть.
Михайло відчував велику втому, хотілося їсти, ноги й руки гули від страшної напруги. Сісти б перепочи-ти! Спробуй! За це палиця "капо" вже падала на голови кількох полонених, розсікаючи до крові тіла нещасних людей.
Михайло трохи перепочивав, спираючись на держак лома. Та минала хвилина, машини підкочували до горбка, і треба знову вантажити в тачку остогидле каміння, везти по хистких дошках.
Хвилина за хвилиною. Година за годиною. Скажений ритм зморював, перед очима пливли барвисті кола, піт заливав очі. Гаррі витер долонею сіре обличчя, прошепотів:
— Камради! Надовго нас не вистачить…
— Тихо, — зітхнув Михайло.
— Будемо думати, — сказав індус. — Крім рук, у нас є ще голова…
— І я так гадаю, — зрадів Гаррі. — Невже пропадати в цій ямі? Десь наші хлопці трощать цих бошів, а ми…
— Цс-с, — благально зашипів Сагайдак. — "Капо" недалеко. Чи ти хочеш в перший день…
Здалеку почулася сирена. Над каменоломнею покотився задоволений гомін. То був сигнал обіду. По кру-тій стрічці дороги піднімалася машина, за нею котилася похідна кухня. Вона зупинилася, полонені потяглися до неї.
— Я принесу, — сказав Михайло.
Він схопив миски, помчав до гурту. Став у чергу. На обід був рідкий борщ рудого кольору і соєва запіка-нка. Михайло поставив миску на миску, покрив їх згори покришкою, склав на ній хліб та сою. Обережно пере-ступаючи з каменя на камінь, поніс довгожданий обід друзям.
Свамі розділив борщ між товаришами, собі взяв хліб та половину сої. Михайло знову заперечував, індус строго зауважив:
— Покиньмо етикет. Я сказав один раз. Мені досить того, що я залишаю. А вам — ні…
Михайло і Гаррі жадібно поглинали тепле вариво. Свамі присів біля каменя, спокійно, недбало жував шкуринку хліба, запиваючи її водою з пляшки.
Американець оглянувся довкола, витрусив десь з кишені драного френча сигарету, чиркнув картонним сірником, смачно затягнувся ароматним димком.
— Доки перерва, розповідай про себе, Рішідева. Твоя черга. "Капо" далеко, послухаємо…
— Хай буде так, — згодився індус. — Я розповім…
Рішідева задумався, погляд його став відсутній, мова пливла швидко, гармонійно. Здавалося, минуле во-скресало перед ним, і він бачив його наяву, — дивовижна гама почуттів відбивалася на тонкому одухотворено-му обличчі.
— Я народився в маленькому сільці над Гангом, недалеко від Гайя, священного місця буддистів. Батьки — правовірні браміни, але дуже бідні. Ми мали нужденну хатину, шматочок землі. З того й жили. Та ще батько служив у місцевого поміщика, допомагав йому записувати необхідні розрахунки, читав священні книги.
Мені дали релігійну освіту. Потім — коледж європейського типу в Бенаресі. Вихор нових понять вривав-ся до свідомості, входив у конфлікт з батьківською вірою, з традиціями, з інерцією розуму. Я опинився на роз-доріжжі. Багато молодих індусів легко рвали з філософією древності, сміялися над богами, над ритуалами, над традиціями. Вони беззастережно приймали культуру Європи, а разом з нею атеїзм, техніцизм, зневагу до свого, правічного, індійського… Про людське око вони ще служили пуджу, тобто молилися, вдавали з себе вегетаріа-нців, трималися кастових звичаїв, але, збираючись на вечірки, відкидали удавану смиренність і їли м’ясні стра-ви, пили спиртне, палили тютюн, вживали наркотики.
— А ти? — поцікавився Гаррі. — Ти залишився святенником?
— Я ніколи не був святенником, — серйозно сказав Свамі. — Та я не міг стати й циніком. Мене триво-жила з дитинства одна-єдина думка: знайти правду, істину. Не можна жити, не шукаючи істину. Я не міг при-йняти європейські ідеї повністю: в них було багато поверхового, несерйозного, механістичного. Окрім того, європейська цивілізація несла з собою неволю, цинізм, сваволю. А наші традиції зберігали в таємних переказах і традиціях прекрасні зерна знання, давали надію на велике пізнання. В Індії можна було не тільки прочитати про великих сподвижників та героїв, але й зустріти живих проповідників істини в сучасності. Ще були живі люди, які знали Вівекапанду та Рамакрішну, ще можна зустріти Тагора, ще ходить по індійській землі Махатма Ганді…
— Мені соромно, але я не знаю жодного з них, — сказав Михайло. — Хто такий Рамакрішна, Вівеканан-да?
— Я читав дещо, — озвався Гаррі. — Ромен Роллан писав про них. Дуже сердечна повість. Тільки ж я гадаю, що це містика, красива казка.
— Краще чудова казка, ніж реальний злобний світогляд, — сумно сказав Свамі. — Я тобі скажу кілька слів про них. Рамакрішна брамін, як і я. Ще змалку він палко віддався дуже цікавій ідеї — добратися до суті всіх учень, збагнути, в чому їхня цінність? І хто з проповідників — сучасних чи минулих — говорив правду? За ким можна йти? Він мучився тими думками, старанно заглиблювався у світ різних релігійних ідей, відшукував усе, що в них є найкраще. У нього з’явилися вчителі, вони допомогли йому. Я не можу тепер розповісти всього, але Рамакрішна досягнув надзвичайного результату. Він виявив, що світ даремно розділений. Кожна людина, всі учення рано чи пізно приходять до однієї й тієї ж ідеї — до єдності світу. Рамакрішна почав проповідувати вчення єдності. В нього з’явилися учні, послідовники. Найсильнішим з них став Свамі Вівекапанда — великий реформатор і філософ. Він потряс Індію. Він змусив її прокинутись. Він сказав, що ми довго спали, що пора прокинутись і стати мужніми й сміливими. Він сказав, що єдиний бог, якого він визнає, — це поневолені всіх народів. Хто служить людям — той служить богові…