Кури гребуться в смітті, як греблися тисячоліття тому, дозрівають соняшники, наливаються сонцем яб-лука, сміються десь за тином діти, татакають з дерев’яних кулеметів. Поки що з дерев’яних… Що їм до того, що десь у підвалі лежить крижинка, яку звали колись Ганнусею? Що всьому світові до того?
Він підвівся з ґанку, зігнувшись у дверях, увійшов до хати. Призахідне сонце золотило сволок, образи в кутку. На сволоку під вирізаним хрестом вирізнявся напис: "25 іюня 1905 року". Давненько будувалася хата. А ще тримається, привітно дивиться на світ чималенькими вікнами. Щаслива, бо виростила чотири покоління, захистила від негод, дала притулок.
Михайло глянув на ікони. Христос у терновім вінку дивився в небо, великі краплі крові котилися по об-личчю, він не міг збагнути, за віщо така наруга над ним? "Батьку, Батьку, навіщо мене залишив?" Що означає страшна фраза? Що побачив син в останню смертну хвилину? Може, бездонну порожнечу над собою? Може, прірву, перед якою жахнувся дух Сина людського?
Мати Божа тулить до лона, пригортає дитя. їй тісно в золочених шатах. Їй дивно, навіщо це її — жінку теслі — вбрали в химерні царські убори? Корона, золото, парча. їй до лиця просте полотно, вишита сорочка, барвиста хустка. Взяти синка за руку, серп у другій руці, та — на поле, до широкого лану життя. Хвилюються хліба, зоріють волошки поміж колосками, вітер грається з вусатими ячменями, складає легенду про Сина людського…
Михайло постояв перед іконами, задумавшись. Мати зберігає давню традицію. Молиться чи ні? Кого во-на бачить за мальованими ликами? Про що їй каже суворий сивий Саваоф? Може, в тому образі дивиться на неї батько її, або дід, або пращур? І дякує вона рідні предковічній за життя і турботи, за любов свою і горе, за все те неповторне й химерне, що передали їй предки з минулих віків через лона матерів божих — матерів людських. Куди веде той шлях? Де скінчиться?
Скрипнули двері. В хату всунувся батько, грюкаючи важкими чобітьми. Війнуло неповторним запахом кузні — вугільним димком. Обнялися батько з сином — просто, щиро.
— Пробач, я прямо з кузні, не вмивався. Руки чорні…
— Що руки, тату? їхня чорнота ясніша за деяку чистоту…
— По-книжному говорити навчився, — усміхнувся батько, смикнувши сивого вуса. — А проте — правду сказав. Ну, сідай, вип’ємо, розкажеш, як та що. Зараз родичі прийдуть — дядько Харко, тітки, ще хтось там з сусідів. Зажди, я тільки руки одшарую — бач, як вугіль в’ївся…
Батько вийшов з хати, зупинився біля вмивальника, взяв великий шмат господарського мила, почав ми-лити вузлуваті руки. Михайло став на ґанку, дивився на його похилу постать. Постарів коваль Кузьма, постарів. І понижчав. Колись був славний козарлюга, ставний, високий. Чорний вус, карі очі, кучерявий чуб. Як прохо-див вулицею — тини тріщали. Добра ж бо пара комусь судилася! От і зітхали дівчата, червоніли, коли падав на них погляд молодого коваленка.
Вибрав Кузьма мовчазну дівку Мокрину. Поселився у батьківській хаті край села, став ковалювати. А як з’явився колгосп — пішов у колгоспну кузню. Скільки того залізяччя перейшло через його руки? Хто полічить?
Батько скінчив умивання, втерся рушником. У хвіртку вбігла мати, несучи четвертину горілки. Передала батькові.
— Неси, став на столі. Я розпалю примус під комином, посмажу яєшеньку та вишкварок. А холодець у мене є, з линів. Добрий холодець. Та гурочків нашукаю, помідорчиків. Добра закуска буде. Там люди йдуть, хай заходять до хати. А я — зараз…
Вона шаснула на город, зігнулася над гудиною, вишукувала огірки. На подвір’я зайшов сусід Клим з жі-нкою. Вони поздоровкалися з Михайлом, почали питати про погоду в Києві, про ціни на картоплю, на м’ясо. Батько одніс четвертину в хату, запросив гостей. Вернулася з городу мати, висипала з пелени десятків два туге-ньких огірочків на лаву. Хутенько розпалила примус, поставила сковороду. Зашипіло синє полум’я, зашкварча-ло сало. Мати почала бити в сковороду яйця.
Прийшов дядько Харко, мірошник. Зняв сірий піджак, пожартував:
— Що не одягай — все одно біле буде. Так я вже в одному піджаку ходжу. Як умру, витрусите мене — підвода борошна набереться…
— Таке скажеш, — мовила мати, помішуючи яєчню. — Аж страшно слухати…
— Чого там страшно? — сміявся Харко, пригладжуючи руді патли. — Ну де ти там, Михайле? Йди сюди, почоломкаємося. Не одцурався ще рідні?
— Як бачите, — відповів Михайло, вітаючись з дядьком.
— Нічого, славний козарлюга. Тільки змарнів. Змарнів, брате! Чого б то? Мо’, зірки так засушують?
— Зірки ж не дівчата, — жартував Клим.
— Клопоти, — неохоче сказав Михайло.
Мати пильно глянула на сина, заметушилася біля столу, примовляючи:
— Ну то сідайте та повечеряємо. Кузьма, ти ж виставляй там чарки. Мишку, сідай на покуті. От добре, ось і кума Марина йде. Прошу вас, якраз вчасно. Мишко ж приїхав…
Приходили ще люди, дядьки, тітки, сестри та двоюрідні брати. Сідали довкола широкого дідівського стола. Дивилися на Михайла, оцінювали, прислухалися.
Меркли барви дня. Сутеніло. Грав багрянцем захід. Батько ввімкнув електричну лампочку. Заіскрилися в тому сяйві шати богів, замерехтів у четвертині сивий первак, заблищали принадні помідори. Старий коваль по-чав розливати в чарки. Запанувала урочиста тиша.
— Мокрино, йди ж до столу. Чого ти там, у кочергах?
— Та, може ж, подати що…
— Все є, — загукали гості. — Матір до сина. Мокрино, не огинайся. Вип’єш з усіма…
— Ну, будьмо, — сказав батько.
— Щоб не остання, — додав сусіда Клим, сяючи повним червоним видом. — 3 добрими людьми випити — і не треба нічого!
— За Михайла, — мовив дядько Харко, дмухаючи на чарку. — За його зоряну науку!
— Та за матір, що виростила такого сина, — озвалася кума Марина, повертаючи кругловиде обличчя до Мокрини. — І наше село прославиться ученими. Не тільки гречкосії, а й он які люди виросли!
— Таке скажеш! — докірливо мовив коваль. — Хіба гречкосії — злодії, чи що? Годують же всіх гречко-сії!
— Так-то воно так, а все ж гречкосіїв багато, а учених мало. Ти, Кузьма, не прибіднюйся, син у тебе сла-вний!
— Хіба він один? Багато з села учителів, та інженерів, та механіків. І поет є, і в міністерство он Варфо-ломеїв Симон добрався!