Він кинув гантелі в куток. Зайшов до ванни. Ткнувши вилку електробритви в розетку, трохи пошкріб підборіддя. В око впали сиві пасма над чолом. Еге, швидко насувається старість! Сьогодні — сорок п’ять. День народження. Прийдуть гості. Гомону, безладдя на цілу добу. А що відзначати, з чого радіти? З мішків попід очима? Чи втоми, що все частіше оволодіває тілом?
Сагайдак наблизився до дзеркала, зазирнув собі в очі. Хто ти, відбитку? Хто я? Дивна форма — тремтли-ва, гаряча, сповнена протиріч і бажань, немічна й вольова, наділена нетутешнім поглядом духу? Очі — прозорі вікна, розцвічені карою позолотою, хто ви — зброя душі чи оптичні приладдя біологічної машини?
Не збагнеш, не пізнаєш. Нема дитячого, безпосереднього сприймання, як у сні. Все розписано за прави-лами наукового аналізу, все зарегламентовано традицією інтелекту. Куди поділася студентська безкомпроміс-ність, запальність? Звідки повзе байдужість, зневіра, ледве вловимий холодок цинізму, ніби перші прозорі кри-сталики крижинок на осінній воді? Коли це почалося, з якого дня чи години?..
Струсити б дивну пасивність душі, змести, як павутину з обличчя. Як? Звідки почати? Та й неохота. Не-охота думати про значні зміни, неможливо витягати розум з глибокої колії, прокладеної попередником. Та й витягти його — де сили взяти? А сміливості?
Сагайдак зітхнув, покивав сам собі. Усміхнувся відбитку. Гай-гай, брате! Юродствуєш, сам перед собою граєш у прогресивного мислителя. А перед колегами… перед науковим керівником? Мовчиш, вислуховуєш тривіальні сентенції, підтакуєш, хоч знаєш, що він пень-колода. Залежність, перспектива, наукова кар’єра… Мовчи, не виправдовуйся, не будь лицеміром хоч на самоті.
Холодний струмінь води освіжив, одігнав хаотичні думки. Треба поспішати на роботу. Сьогодні останній день, завтра — відпустка. Потім — у червні — поїздка за кордон на філософський симпозіум, а в липні — за-хист докторської дисертації. М-да! Здорово все-таки! Доктор, а там, може, незабаром, членкор, академік… Тоді він покаже! Ні від кого не залежати — це прекрасно! Будь-яку єресь можна сказати, найсміливішу думку від-стояти! Ха, журавель в небі. Ну, та побачимо. Рік буде цікавий… аби лиш не зурочити, як казала моя бабуся…
До ванни зазирнула дружина, сонно всміхнулася.
— Ти вже встав, Михасику?
— Ні, ще лежу, — скептично відказав Сагайдак. — Коли я тебе навчу не говорити фраз-паразитів?
— Ти сухар, — образилася дружина. — 3 парадоксальних фраз та слів складається все найцінніше в жит-ті. Гладенькі, правильні фрази нецікаві…
— Ой Ніночко, якби ти завжди такою мудрою була, — весело вигукнув Михайло, енергійно протираючи рушником у вусі. — Чому ж ти мене гризеш за порушення традицій?
— То в житті. В побуті, в роботі ми маємо справу з людьми, — повчально сказала Ніна. — Треба шану-вати їхні звички. Між воронами…
— Знаю, знаю, — перебив Михайло, виходячи в коридор. — З воронами каркай, з вовками вий, з собака-ми гавкай! Гаразд, будемо гавкати. Де мій сірий костюм?
— Сьогодні надінеш чорний. Одразу, щоб не перевдягатися. З роботи — і на іменини.
— Чудово. Економія в часі. Ти в мене мудрець, ти мій вождь. Дай я тебе поцілую…
Він обняв пухке, тепле тіло дружини. Воно м’яко піддавалося, звично вигиналося для поцілунку. В якусь неуявну мить десь у підсвідомості промайнуло почуття відрази до Ніни. З’явилося й зникло. Звідки, чому? І це вже не вперше…
Ніна відкинула за плечі буйний жмут жовтих кіс, глянула синіми очима на чоловіка, притулилася до ньо-го пишними грудьми.
— Треба, щоб вечір вийшов класно, — сказала вона. — Це дуже важливо, Михасику. Дисертація гостра, треба під неї добрий фундамент…
Сагайдак, затягуючи вузол галстука, знизав плечима.
— Іменини й дисертація. Не бачу зв’язку. Я ж не викладатиму за столом суть дисертації?
— Дурнику, — проспівала Ніна. — Опоненти, керівник, друзі — всі зберуться сьогодні. Про дисертацію — ні слова. Зате лагідність господарів, шарм, ввічливість, тонкі вина, невимушена бесіда… О Михасику, всі люблять приємне життя…
— Гаразд, гаразд! Ти в мене знаєш, як треба. Давай снідати, я побіжу. Як там Андрійко — встає?
— Встає, встає! Він двійку вчора вхопив…
— За що?
— Хай сам скаже. Якусь дурницю впоров. Вчительці не сподобалось. Слухай, котику, восени візьмеш додаткових лекцій в університеті…
— Навіщо? — здивувався Михайло. — Хіба нам не досить? Триста за основну роботу, триста за лекції. Та твоя зарплатня…
— Голубчику, — погладила дружина Михайлову щоку, — треба розширювати масштаби. Ти скоро док-тор, а живемо, як жебраки. Дачі нема, машини нема…
— Дачу ми щоліта наймаємо.
— Не те. Несолідно. Та й квартиру слід поміняти. Нам необхідно мінімум чотири кімнати. А то три. Та які три? Комірки…
— Люди ще в підвалах живуть.
— Кожному своє. Невже ти й мене хочеш загнати в підвал?
— Ну, досить, досить, — махнув рукою Михайло. — Візьму додаткові лекції. До того ще й книгу закін-чу. Думаю, що купимо дачу…
— Лапочка моя, — замуркотіла дружина, очі в неї округлилися від зворушення. — Все буде в ажурі, ли-ше слухайся мене.
— Слухатимусь, тільки дай мені снідати…
— Ходімо, ходімо. Вже гріється. Ось тут, на столі, — пиріжечки, грибочки мариновані. Зараз подам кот-летки, картопельку. Винця налити?
— Дай півшклянки…
— "Мускат". Кримський. Непогане вино.
— М-м… Нічого… Можна пити.
— І мені дайте хильнути, — озвався, виглядаючи з сусідньої кімнати, Андрійко.
Батько глянув на його вихрясту голову, лукаві карі очі, посварився пальцем.
— Я тебе хильну. За що двійку спіймав, признавайся?
— Та…
— Що "та"?
— Вона питала мене… Ну?
— На скільки піднявся рівень електрифікації тепер порівняно з тисяча дев’ятсот тринадцятим роком…
— А ти що — не знав?
— Знав. Тільки я запитав — а чому порівнюємо з тринадцятим, а не, скажімо, з кам’яним віком? Різниця буде ще значніша!..
Батько пирхнув од сміху, затулившись салфеткою.
— Боже мій! — скрикнула мати нажахано. — Це ж хуліганство! Як так можна? І це мій син? Що скажуть наші працівники, дізнавшись, що сип парторга інституту висловлює такі думки?..
— Послухай, парторг, — весело озвався Михайло, жуючи ароматну котлету, — а наш Андрійко дотеп-ний. Дотепний, сучий син!