— Гімнастикою? Гімнастикою займаються лише ті люди, яких поймає відчай.
— Справді? А я про це ніколи не думав.
— Авжеж, — відповіла Елізабет. — Робити вправи, доки не зможеш розігнути спину, бігати, доки смертельно зморишся, десятки разів на день прибирати кімнату, розчісувати волосся, доки піде обертом голова, і ще багато чого іншого.
— І це допомагає?
— Лише на передостанній стадії відчаю. Коли вже ні про що не хочеться думати. Але на останній стадії не допомагає нічого, тоді лишається тільки впасти.
— А потім?
— Чекати, поки в тобі знову прокинеться життя. Я маю на увазі те життя, коли просто дихаєш. Не те, коли живеш по-справжньому.
Гребер підняв склянку.
— Мені здається, що для своїх років ми надто багато знаємо про відчай. Давай його забудемо.
— А також маємо чималий досвід забувати, — додала Елізабет. — Давай і це забудемо.
— Згода! Хай живе фрау Кляйнерт, яка законсервувала цього зайця!
— І хай живе фрау Вітте, яка подарувала нам цей сад і цю кімнату!
Вони випили до дна. Молоде вино було холодне і запашне. Гребер знову наповнив склянки. У них, мов золото, виблискувало місячне світло.
— Любий мій, — мовила Елізабет. — Як хороше вночі не спати. І розмовляється легше.
— Це правда. Вночі ти юне, здорове боже дитя, а не швачка шинелей. І я теж ніякий не солдат.
— Вночі людина така, якою вона, власне, має бути, а не така, якою вона стала.
— Можливо. — Гребер поглянув на зайця, компот і хліб. — З усього видно, що ми досить невибагливі істоти. Вночі ми тільки те й робимо, що спимо та їмо.
— І кохаємось. А це не назвеш невибагливістю.
— І п'ємо.
— І п'ємо, — повторила Елізабет, подаючи йому склянку.
Гребер засміявся:
— При цьому ми, власне, мали б бути сентиментальними й сумними і вести глибокодумні розмови. А ми замість цього впорали півзайця, дійшли висновку, що життя чудове, і дякуємо за це господу богу!
— Так краще. Чи ні?
— Це єдине, що нам лишається. Якщо не мати до життя особливих претензій, все інше — просто подарунок.
— Ти навчився цьому на фронті?
— Ні, тут.
— Це добре. Це, власне, все, що треба знати, правда ж?
— Авжеж. А до цього треба ще трохи щастя.
— Ми його мали?
— Так. Ми мали все, що можна мати.
— Тобі не сумно, що все минуло?
— Воно не минуло. Лише змінило свій вигляд.
Елізабет подивилася на нього.
— Сумно, — провадив далі Гребер. — Мені сумно. Мені так сумно, що, здається, коли завтра розлучуся з тобою, то помру. Але коли я думаю, що ж мені потрібно, щоб не сумувати, то бачу лише одне: краще було б не зустрічати тебе. Тоді я не сумував би, а поїхав спустошений і байдужий, яким був до цього. І коли я про це думаю, сум мій перестає бути сумом. Він стає потьмареним щастям. Зворотним боком щастя.
Елізабет устала.
— Я, мабуть, неправильно висловився, — сказав Гребер. — Але ти розумієш, що я хотів сказати?
— Розумію, І ти висловився цілком правильно. Краще не можна сказати. Я знала, що ти це скажеш.
Вона підійшла до нього. Він відчув її. Вона раптом втратила своє ім'я і прибрала всі імена на світі. На мить у ньому спалахнуло і пропалило всього його якесь нестерпно сліпуче світло, й він збагнув, що розлука і повернення, володіння і втрата, життя і смерть, минуле і майбутнє — невіддільні, й що завжди і скрізь присутнє кам'яне обличчя вічності. І тоді йому здалося, що земля під ним вигинається, і він відчуває під ногами опуклість, з якої повинен стрибнути, кинутися вперед, і він, стиснувши в обіймах Елізабет, кинувся з нею і в неї…
Це був останній день. Вони сиділи в саду. Повз них прошмигнула кицька. Вона була кітна, заклопотана лише собою і ні на кого не звертала уваги.
— Я сподіваюся, що в мене буде дитина, — раптом сказала Елізабет.
Гребер вражено глянув на неї.
— Дитина? Навіщо?
— А чому б ні?
— Дитина? В такий час? Ти впевнена, що в тебе буде дитина?
— Я сподіваюсь.
Він знову подивився на неї.
— Я, мабуть, повинен щось сказати чи зробити. Або поцілувати тебе, Елізабет. Здивуватися, бути ніжним. Але я не вмію. Все це занадто несподівано для мене. Досі про дитину я просто не думав.
— Тобі й не треба думати. Це тебе не стосується. Я й сама ще не певна.
— Дитина! Вона б якраз підросла до наступної війни, як ми до цієї. Ти тільки подумай, скільки страждань чекає на неї!
Кицька з'явилася знову. Вона йшла стежкою до кухні.
— Щодня народжуються діти, — промовила Елізабет.
Гребер подумав про "гітлерівську молодь" та дітей, які доносять на своїх батьків.
— Навіщо про це розмовляти? — сказав він. — Адже поки це тільки твоє бажання. Правда ж?
— Хіба ти не хотів би мати дитину?
— Не знаю. Можливо, в мирний час. Я ще не думав про це. Навколо нас усе так отруєно, що земля ще багато років буде насичена цією отрутою. Хіба можна, знаючи це, хотіти дитину?
— Саме тому, — відповіла Елізабет.
— Чому?
— Щоб виховати її противником усього цього. Що ж буде, якщо противники того, що зараз діється, не захочуть мати дітей? Хіба лише варвари повинні мати дітей? Хто ж тоді наведе у світі порядок?
— І тому ти хочеш дитину?
— Ні. Це мені щойно спало на думку.
Гребер мовчав. Він не мав чого заперечити. Вона мала рацію.
— Ти надто спритна для мене, — сказав він. — Я ще не звик до того, що одружений, а тут уже маю вирішувати, хочу дитину чи ні.
Елізабет засміялася і встала.
— Ти не помітив найпростішого: я не просто хочу дитину, а хочу її від тебе. Ну, а тепер я піду побалакаю з фрау Вітте про вечерю. Це має бути витвір мистецтва з консервів.
Гребер сидів сам на стільці в саду. Небо було вкрите хмарами, осяяними рожевуватим світлом. День згасав. Це був украдений день. Він сам продовжив свою відпустку на двадцять чотири години. Знявся з обліку і залишився. Та настав вечір, і через годину Гребер мусив від'їздити.
Він ще раз побував в адресному бюро, але від батьків ніяких звісток не надходило. Він владнав усе, що можна було владнати. Фрау Вітте дозволила Елізабет жити в неї. Гребер оглянув підвал; він був не досить глибокий, щоб його вважати надійним, але побудований на совість. Відвідав він і громадське бомбосховище на Лейбніцштрасе; воно було таке саме, як більшість бомбосховищ у місті.
Гребер спокійно відхилився на спинку стільця. На кухні чувся дзвін посуду. У нього була довга відпустка. Не три тижні, а три роки. Щоправда, інколи вони здавалися йому несправжніми, надто стрімкими, і під ними був хисткий грунт; але він хотів вірити, що вони були справжні.