Жінка стулила наперед.
— Ми тут живемо. Хіба це злочин?
— Ні. А я прийшов сюди тому, що тут жили мої батьки. Може, це злочин?
— Це правда? — спитав інвалід.
— Звичайно! Хіба тут є що красти?
— Досить для того, в кого нічого немає,— відказала жінка.
— Тільки не для мене. Я у відпустці і незабаром знову поїду на фронт. Ви бачили записку біля входу? Ту, на якій написано, що хтось розшукує своїх батьків? Це я.
— Ти? — здивувався інвалід.
— Авжеж, я!
— Це вже інша річ. Ти ж розумієш, друже, тепер не дуже довіряєш людям. Нас розбомбило, і ми тут знайшли притулок. Адже де-небудь треба жити.
— Ви все це самі поприбирали?
— Частково. Нам трохи допомогли.
— Хто?
— Знайомі, які мають інструменти.
— А мертвих тут не знаходили?
— Ні.
— Це правда?
— Правда. Ми не знаходили. Можливо, тут хто-небудь побував раніше; але ми нікого не знаходили.
— Це, власне, єдине, про що я хотів довідатись, — промовив Гребер.
— Для цього ж не обов'язково бити в обличчя, — дорікнула жінка.
— Це ваш чоловік?
— Не ваше діло. Це не мій чоловік. Він мій брат. Бачите кров?
— Це з носа.
— Із зубів.
Гребер підняв кайло.
— А це? Про що він думав, коли замахувався?
— Він би вас не вдарив.
— Знаєте що, люба, — проказав Гребер. — Я навчився не чекати, доки мене вдарять.
Він відкинув кайло на купу сміття. Всі подивились на кайло. Малюк хотів полізти по нього. Жінка його не пустила. Гребер оглянувся навкруги. Тепер він побачив і ванну. Вона стояла біля сарайчика. Східці, мабуть, пішли на дрова. На великій купі сміття валялися порожні консервні бляшанки, праски, погнуті кастрюлі, якесь ганчір'я, ящики й розламані меблі. Сім'я, поселившись тут, збудувала собі сарайчик, і все, що вдавалося знайти серед руїн, було для неї манною небесною. Тут не було чого сказати. Життя тривало. У малюка був здоровий вигляд. Смерть переможено. Руїни знову стали житлом. Що ж тут скажеш?
— Ви неймовірно швидко навели тут лад, — зауважив Гребер.
— Людина змушена це робити, — пояснив інвалід, — коли не має над головою даху.
Гребер зібрався йти.
— А кота ви тут не бачили? — поцікавився він. — Такого невеличкого, чорно-білого?
— Це наша Роза, — мовив хлопчик.
— Ні,— сердито відповіла жінка. — Ніякого кота ми не бачили.
Гребер поліз через руїни на вулицю. В сарайчику, мабуть, жило більше людей, а то за такий короткий час вони стільки не зробили б. А може, їм допомогла ще й спеціальна команда. Тепер розбирати міські руїни вночі часто присилали в'язнів з концтаборів.
Гребер рушив назад. На душі в нього було так, немовби він раптом зубожів; чому — він і сам не знав.
Він ішов вулицею, яка була анітрохи не ушкоджена. Не видно було навіть жодної розбитої вітрини магазину. Ні про що не думаючи, Гребер брів далі. Раптом він стрепенувся. Хтось ішов йому назустріч, і він не зразу збагнув, що це його власне зображення у дзеркалі, яке стояло навкоси у вітрині магазину одягу. Греберові здалося, ніби побачив свого двійника і сам він уже не він, а лише напівзітертий спогад, який щомиті може зникнути, якщо він ступить хоч один крок.
Гребер спинився, не в змозі відвести погляду від тьмяного зображення в жовтуватому дзеркалі. Густі тіні поглинали глибоко запалі очі, ніби їх у нього не було зовсім. Несподівано його охопив якийсь незнайомий холодний страх. Це була не паніка, не тривога і не поквапний, здавлений крик життя, що кликав до втечі, самозахисту та обережності. Це був тихий, холодний, мов протяг, страх, страх майже невиразний, який виключав будь-яку боротьбу, оскільки він невидимий, невловимий і, здавалося, підіймався з якоїсь порожнечі, де стояли жахливі насоси, що нечутно висмоктували мозок із кісток і кров з артерій. Гребер ще роздивлявся в дзеркалі своє зображення, коли йому почало ввижатися, що воно ось-ось втратить свої обриси, розпливеться і вмре, наче хвиля, поглинуте німими насосами, які з обмеженого світу і випадкової форми, котра певний час називалася Ернстом Гребером, усмокчуть його назад, у щось безмежне, яким була не тільки смерть, але й щось незбагненно більше — згасання, розпад, кінець "я", вихор безглуздих атомів, ніщо.
Він довго не міг зрушити з місця. "Що ж залишиться? — думав він із жахом. — Що ж залишиться після того, як мене більше не буде? Нічого, крім скороминущого спогаду в головах кількох людей — батьків, якщо вони ще живі, декого з товаришів, можливо, Елізабет. Та чи довго?" Він знов подивився в дзеркало, йому здалося, немовби він уже став тонким і легким, мов клаптик паперу, просто тінню, й перший же подув вітру може підхопити й понести його, висмоктаного насосами, мов порожню оболонку! Що ж залишиться? І за що йому вхопитися, де кинути якір, знайти підпору, аби залишити після себе хоч що-небудь, що утримувало б його і не давало вітрові віднести геть?
— Ернсте! — раптом гукнув хтось позад нього.
Він обернувся. Перед ним стояв одноногий чоловік на милицях. На мить Греберові здалося, що це інвалід з Гакенштрасе. Потім вій упізнав Мутціга, свого однокласника.
— Карл, — промовив Гребер. — Ти? А я не знав, що ти тут.
— Вже давно. Майже півроку.
Вони дивились один на одного.
— Хто б міг подумати, правда ж? — промовив Мутціг.
— Що саме?
Мутціг підняв милиці і знов опустив їх.
— Ось це.
— Ти хоч вирвався з отого лайна. А мені знов туди…
— Це як подивитись, — заперечив Мутціг. — Якщо війна триватиме ще кілька років, то це для мене щастя, а якщо через півтора місяця закінчиться, то це страшенне невезіння.
— Чому це через півтора місяця вона має закінчитися?
— Не знаю. Я лише кажу: якщо…
— Ну звичайно.
— Чому ти до нас не навідаєшся? — спитав Мутціг. — Бергман теж тут. Обидві руки по лікті…
— А де ви тепер?
— У міській, лікарні. Ампутаційне відділення. Все ліве крило наше. Зайди коли-небудь.
— Гаразд, зайду.
— Справді? Всі обіцяють, а потім жодне падло не появляється.
— Неодмінно зайду.
— Добре. Тобі буде приємно. У нас веселе товариство. Принаймні в моїй палаті.
Вони знову поглянули один на одного. Вони не бачилися три роки, але тепер сказали все, що могли сказати.
— Ну, бувай, Ернсте.
— І ти, Карле.
Вони міцно потиснули руки.
— А ти знаєш, що Зіберта вбито? — спитав Мутціг.