— Боже мій! — промовив якийсь блідий чоловік, що був у самій сорочці. Він відхилився назад. Освітленими лишилися тільки його руки. Промінь світла тремтів над ним. Старший кельнер, очевидно, теж тремтів. Мундири полетіли на всі боки.
— Боже мій! — повторив чоловік ще раз.
— Не дивись туди, — промовив Гребер. — Таке трапляється. Це може статися скрізь. Не тільки під час повітряного нальоту. Але тобі не можна залишатися в місті. Я відвезу тебе в одне село, яке не бомбардують. Я знаю таке село. Гаст. У мене там є знайомі. Вони тебе приймуть напевне. Ми зможемо там жити. Ти будеш у безпеці.
— Ноші! — гукнув чоловік, що стояв навколішки. — У вас у готелі немає жодних нош?
— Здається, є, пане… пане… — Старший кельнер Фріц ніяк не міг розібрати чин того, хто до нього звертався. Чоловіків мундир валявся разом з іншими на підлозі біля жінки. Він був тепер просто людиною в підтяжках, з шаблею при боці і командирським голосом.
— Я прошу пробачення за розмову щодо рахунків. Я не знав, що є потерпілі.
— Швидше! Принесіть ноші. Ні, стривайте, я піду з вами. Як там угорі? Пройти можна?
— Можна.
Чоловік підвівся, одягнув мундир і враз став майором. Світло погасло, й усім здалося, що згас останній промінчик надії. Жінка на підлозі тихо стогнала.
— Вандо, — розгублено промовив чоловічий голос. — Вандо, що ж нам тепер робити? Вандо!
— Можна виходити, — заявив хтось.
— Ще не було сигналу відбою, — заперечив повчальний голос.
— До дідька з їхніми сигналами! Де світло? Світло!
— Нам потрібен лікар. Морфій…
— Вандо, — знову розгублено почав той самий голос. — Що ж ми тепер скажемо Ебергардові? Що?..
— Ні, ні, не треба світла! — закричала жінка. — Не треба світла.
Світло повернулося. Тепер це була гасова лампа. Її тримав майор. Два кельнери у фраках несли позад нього ноші.
— Телефон не працює,— сказав майор. — Лінію порвано. Сюди з ношами!
Він поставив лампу на підлогу.
— Вандо! — знову покликав чоловік. — Вандо!
— Відійдіть звідси, — звелів майор. — Потім.
Він став навколішки біля жінки, потім підвівся.
— Ось так, все в порядку. Скоро ви заснете. У мене була з собою ампула, про всяк випадок. Обережно! Обережно кладіть на ноші! Доведеться почекати на вулиці, доки знайдемо санітарну машину. Якщо взагалі знайдемо…
— Так точно, пане майор, — слухняно відповів старший кельнер Фріц.
Ноші попливли до дверей. Чорна обсмалена голова без волосся перекочувалася з боку на бік. Тіло було накрите скатертиною.
— Вона померла? — спитала Елізабет.
— Ні,— відповів Гребер. — Вона видужає. Волосся відросте.
— А обличчя?
— Вона бачитиме. Очі не пошкоджені. Все заживе. Я бачив чимало обпечених. Це був не найгірший випадок.
— Як це сталося?
— Загорівся одяг. Вона надто близько підійшла до сірника. Більше не постраждав ніхто. Підвал добрячий. Витримав важке пряме попадання.
Гребер відсунув крісло, яким намагався прикрити Елізабет. При цьому він наступив на розбиту пляшку й завважив, що дощані двері до винного погрібця зірвані. Полиці й стелажі поперекошувалися, повсюди валялися побиті пляшки, а вино розлилося по підлозі, мов нафта.
— Одну хвилинку, — сказав він Елізабет і взяв свою шинель. — Я миттю.
Він зайшов у винний погрібець і відразу ж вернувся.
— Ось так, а тепер можна йти.
Надворі стояли ноші з жінкою. Два кельнери позакладали в рот пальці і свистіли, намагаючись зупинити якусь автомашину.
— Що скаже Ебергард? — усе питав розгублено супутник жінки. — Господи, от прокляття на мою голову! Ну як ми йому це пояснимо?
"Ебергард, очевидно, її чоловік", — подумав Гребер і звернувся до одного з тих двох, що свистіли.
— Де кельнер з винного погрібця?
— Хто саме? Отто чи Карл?
— Невеличкий, літній, схожий на чаплю.
— Отто. — Кельнер оглянув Гребера. — Отто загинув. Винний погрібець розбило. На нього впала люстра. Отто загинув, пане.
Гребер якусь мить помовчав.
— Я винен йому гроші,— сказав потім. — За пляшку вина.
Кельнер витер рукою чоло.
— Можете віддати їх мені, пане. Що ви пили?
— Пляшку "Йоганнісбергер Каленберг".
— Колекційне?
— Ні.
Кельнер дістав з кишені цінник, увімкнув кишеньковий, ліхтарик і показав папірець Греберу.
Гребер дав йому гроші. Чоловік сховав їх. Гребер знав, що він їх не здасть.
— Ходімо, — мовив він до Елізабет.
Вони почали шукати вихід з руїн. В південному напрямку місто горіло. Небо було сіро-червоне, вітер гнав хмари диму.
— Треба подивитися, чи вцілів твій будинок, Елізабет.
Вона похитала головою.
Ми це ще встигнемо зробити. Давай трохи пройдемося.
Вони пішли в напрямку площі, де було бомбосховище, в якому вони сиділи першого вечора. Над дверима курився дим, наче над входом до пекла. Вони сіли на лавку в сквері.
— Ти голодна? — спитав Гребер. — Адже ти нічого не їла.
— Пусте. Я тепер не можу їсти.
Гребер розстебнув шинель. Щось дзенькнуло, і він дістав з кишені дві пляшки.
— Я навіть не знаю, що вхопив. Це ось схоже на коньяк.
Елізабет здивовано звела на нього очі.
— Звідки це в тебе?
— З винного погрібця. Двері стояли навстіж. Десятки пляшок розбилися. Вважатимемо, що й ці теж.
— Ти їх отак просто взяв?
— Звичайно. Солдат не годен пройти мимо відчиненого винного погрібця. Мене виховали практично думати і діяти. Десять заповідей не для військових!
— Це вже напевно. — Елізабет поглянула на нього, — І багато чого іншого. Хто вас знає, які ви.
— Ти знаєш навіть забагато.
— Справді, хто вас знає, які ви, — повторила вона. — Тут ви — це, власне, не ви. Ви такі, які буваєте там. Але про це ніхто нічого не знає.
Гребер дістав з другої кишені шинелі ще дві пляшки.
— Тут одну можна відкоркувати без штопора. Це шампанське. — Він відкрутив дріт. — Гадаю, в тебе немає заперечень морального плану проти того, щоб випити.
— Ні. Тепер немає.
— Ми нічого не святкуватимемо. Шампанське, отже, не накличе біди. Ми його п'ємо просто тому, що хочеться пити, а нічого іншого немає. І, якщо хочеш, ще тому, що ми живі.
Елізабет розсміялася:
— Не треба мені нічого пояснювати. Я все це вже сама знаю. Поясни мені краще таке. Навіщо ти заплатив за ту одну пляшку, коли взяв оці чотири?
— Тут є різниця. Якби я цього не зробив, це було б злісним ухилянням від оплати.