— Де Бетхер? — спитав Гребер.
Ройтер закрив книжку.
— Він просив передати тобі, що нічого не знайшов. Увігнався велосипедом у стіну й поламав його. Давня історія — біда сама не ходить. Завтра він вирушає пішки. Тому сьогодні сидить у пивниці і втішається. А що з тобою? Ти сам на себе не схожий.
— Нічого. Я зараз знов піду. Тільки дещо візьму.
Гребер почав порпатись у ранці. Він привіз із Росії пляшку джину і пляшку горілки. До того ж там ще мав бути арманьяк від Біндінга.
— Бери джин або арманьяк, — сказав Ройтер. — Горілки вже немає.
— Тобто?
— Ми її випили. Ти мав би пожертвувати нею добровільно. Хто прибув з Росії, той не повинен поводитися, мов капіталіст. Треба почастувати товаришів! Горілка була непогана!
Гребер дістав обидві пляшки, які ще залишились. Арманьяк він заховав до кишені, а джин віддав Ройтерові.
— Твоя правда. На, бери, замість ліків від твоєї подагри. Але й сам не будь капіталістом — поділися з іншими!
— Мерсі! — Ройтер пошкандибав до своєї шафки і взяв штопор. — Не помилюся, коли скажу, що ти обрав одну з найпримітивніших форм спокуси, — сказав він. — Алкоголь! В таких випадках часто забувають, що існує корок. Якщо ж відбити шийку, то, хвилюючись, можна порізати собі писок. Тримай, будь завбачливим кавалером.
— Іди ти к бісу. Пляшка відкоркована.
Ройтер відкупорив, джин.
— Де ти роздобув у Росії голландську горілку?
— Я її купив. Ще є запитання?
Ройтер ошкірився.
— Немає. Іди собі зі своїм арманьяком, ти, примітивний Казанова, і не соромся. Обставини тебе виправдають. Часу обмаль. Відпустка коротка, а війна довга.
Фельдман підвівся в ліжку:
— Може, тобі потрібен презерватив, Гребере? В мене в гаманці є кілька. Вони мені не потрібні. Хто спить, той сифілісу не підхопить.
— Від цього ніхто не гарантований, — заперечив Ройтер. — Тут теж буває щось на зразок непорочного зачаття. Але Гребер — дитя природи. Він справжній арієць, у якого чиста кров сягає дванадцятого коліна. В даному разі презерватив — просто злочин перед батьківщиною!
Гребер дістав арманьяк, надпив і знову сховав пляшку в кишеню.
— Ви пропащі романтики, — мовив до товаришів. — Потурбувалися б краще про себе!
Ройтер махнув рукою.
— Йди собі з богом, сину мій! Забудь стройовий статут і спробуй побути людиною! Померти простіше, ніж жити, — особливо для вас, героїчної молоді і цвіту нації! Гребер поклав у кишеню ще пачку сигарет і склянку. Проходячи мимо столу, побачив, що Румель усе ще виграє. Ціла купа грошей лежала перед, ним. Проте обличчя його лишилося незворушним, тільки блискучі краплі поту скочувались по ньому.
На сходах казарми було порожньо, як завжди після вечірньої перевірки. В коридорах гучно лунали його кроки. Він перейшов широкий плац. Елізабет біля воріт не було. "Мабуть, не дочекалась", — подумав Гребер. Він немов передчував, що таке може статися. Та й чого б вона на нього чекала?
— Дівчина он там, — сказав вартовий. — І як тобі, отакому тюхтієві, вдалося вполювати цю пташку? Вона до пари лише офіцерам.
Тепер і Гребер помітив Елізабет. Вона стояла, прихилившись до муру. Він поплескав вартового по плечу.
— Є нове розпорядження, синашу! Такими красунями тепер нагороджують замість ордена тих, хто чотири роки, побув на фронті. Всі вони — генеральські доньки. А зараз біжи до начальства, вилупку! До речі, ти знаєш, що на посту заборонено теревенити?
Гребер рушив до Елізабет.
— Сам ти вилупок, — досить-таки спантеличено кинув йому навздогін вартовий.
На пагорбі за казармою вони знайшли лавку. Вона стояла під каштанами, і звідси видно було все місто. Навкруги жодного вогника. Тільки річка виблискувала проти місяця.
Гребер витяг з пляшки корок і налив півсклянки арманьяку. Він світився, немов рідкий бурштин. Гребер подав склянку Елізабет.
— Пий до дна, — сказав він.
Вона зробила один ковток і повернула йому склянку.
— Пий до дна, — повторив він. — Для цього й вечір. Випий за що-небудь, за наше трикляте життя або за те, що ми ще живі. Але випий. Після того, як ми побачили мертве місто, це треба зробити. Та й узагалі нам сьогодні, мабуть, треба випити.
— Гаразд. Тоді за все разом.
Він знову налив і випив сам. І відразу відчув тепло, що розлилося по тілу. Та заразом і порожнечу, яка заповнила його. Це почуття було йому незнайоме. Якась безболісна порожнеча.
Гребер ще раз налив півсклянки і трохи надпив. Потім поставив склянку між собою і Елізабет. Вона сиділа, підібгавши ноги і обхопивши коліна руками. Молоді листочки каштанів при місяці були майже білі. Здавалося, над головами в них пурхає зграйка ранніх метеликів.
— Яке воно чорне, — проказала Елізабет, показуючи на місто.
— Немов спалені шахти.
— Не дивись туди. Обернися. Тут краєвид зовсім інший.
Лавка стояла на самій вершині пагорба, що полого спускався вниз, — туди, де перед очима стелилися поля, освітлені місяцем стежки, алеї тополь, височіла сільська дзвіниця, а далі ліс і аж на обрії — сині гори.
— Тут усе дихає миром, — зауважив Гребер. — І все це так просто, правда ж?
— Просто, коли можна отак обернутись і ні про що більше не думати.
— Цьому не важко навчитись.
— А ти навчився?
— Звичайно, — відповів Гребер. — А то мене вже не було б серед живих.
— Як би і я хотіла навчитися цьому!
— Ти давно це вмієш. Про це потурбувалося саме життя. Воно вишукує резерви скрізь, де тільки може. А коли насувається небезпека, життя відмітає будь-яку слабість і сентиментальність. — Він підсунув їй склянку.
— Це теж стосується сказаного? — поцікавилась вона.
— Так, — відповів він. — Особливо сьогодні.
Вона пила, а він дивився на неї.
— Давай не будемо говорити про війну, — сказав Гребер.
— Давай узагалі помовчимо, — запропонувала Елізабет і відхилилася на спинку лавки.
— Гаразд.
Вони сиділи й мовчали. Було дуже тихо, і серед цієї тиші помалу почали народжуватися мирні звуки ночі, які не порушували тиші, а робили її ще глибшою, — то тихий вітерець, схожий на подих лісу, то крик сови, то якесь шарудіння в траві і нескінченна гра хмар та місячного світла. Тиша набирала сили, розливалася й обіймала їх, з кожним подихом проникала в них усе глибше, і саме їхнє дихання ставало тишею, воно зцілювало й визволяло, робилося дедалі спокійнішим і глибшим і було вже не ворогом, а далеким, солодким сном…