Тьмяне синювате світло обезбарвлювало обличчя, і вони скидалися на обличчя утоплеників. Неподалік Гребер помітив жінку в червоному домашньому халаті, який тепер здавався фіолетовим, а її волосся — зеленим. Подивився на Елізабет. І її обличчя виглядало сірим і змученим, очі глибоко позападали, під ними залягли тіні, волосся стало тьмяним і мертвим. "Утопленики, — думав Гребер. — Їх утопили в брехні і страхові, загнали під землю, позбавили світла, здорового глузду, правди".
Жінка з двома дітьми примостилася навпроти нього. Діти горнулися до материних колін. Обличчя в них були пласкі, невиразні, немовби заморожені. Жили тільки очі. Великі й широко розплющені, вони блищали при світлі ламп, придивлялись до входу, коли гавкіт зеніток ставав особливо несамовитим і загрозливим, потім перебігали по низькому склепінню підвала та стінах і знову поверталися до входу.
Очі рухалися повільно, нерішуче; вони стежили за гуркотом, ніби очі паралізованих страхом тварин, важко і водночас насторожено, пильно й пригнічено; слабке світло відбивалося в них. Ці очі не бачили ні Гребера, ні навіть матері; вони нікого не впізнавали і нічого не виражали; з якоюсь дивовижною пильністю вони стежили за тим, чого не могли бачити: за гуркотом, що міг принести смерть. Діти були вже не такі малі, щоб не відчувати небезпеку, але ще й не достатньо дорослі, щоб удавати з себе хоробрих. Вони були насторожені, беззахисні й безпомічні.
Гребер побачив раптом, що так було не тільки з дітьми; очі всіх інших також рухались. Обличчя й тіла залишалися непорушними; люди прислухались, і не тільки вухами — прислухались опущеними плечима, ногами, впертими в коліна руками. Прислухалися всім єством, і лише очі їхні стежили за гуркотом, немовби підкоряючись якійсь німій команді.
І тоді Гребер відчув страх.
В задушливому сховищі сталася якась непомітна зміна. Шалений гуркіт не стихав, але звідкись немов повіяло свіжим повітрям. Заціпеніння минуло. Ніші вже не були переповнені згорбленими постатями; в них просто сиділо багато людей, і люди ті позбулися тупого страху; вони порозгинали спини, ворушилися і поглядали одне на одного. У них знову замість масок з'явилися обличчя.
— Полетіли далі,— промовив якийсь дідок, що сидів поруч з Елізабет.
— Вони ще можуть вернутися, — зауважив хтось. — Вони часто так роблять — пролетять, а потім вертаються, коли всі вже повилазять із сховищ.
Обоє дітей заворушились. Якийсь чоловік позіхнув. Десь узялася такса і стала все обнюхувати. Закричало немовля. Люди порозгортали пакунки й почали вечеряти. Схожа на валькірію жінка пронизливим голосом гукнула:
— Арнольде! Ми забули вимкнути газ! Тепер на плиті все згорить. Чому ти про це не подумав?
— Не хвилюйтесь, — промовив дідок. — Під час повітряних нальотів газ у всьому місті відключають.
— Ще б пак — не хвилюватись! А коли знову підключать, то газу набереться повна квартира! Це ще гірше!
— Під час тривоги газ не відключають, — пояснив хтось педантичним, повчальним голосом. — Лише під час нальоту.
Елізабет дістала з кишені гребінець і дзеркальце й почала розчісуватись. У мертвотному світлі підвала гребінець, здавалося, був увесь у чорнилі; але волосся під ним ставало пишним і потріскувало.
— Швидше б звідси вибратися! — прошепотіла вона. — Тут можна задихнутись!
Вони змушені були чекати ще півгодини; потім двері нарешті відчинились. Вони рушили до виходу. Над дверима блимали маленькі замасковані лампочки. Знадвору лилося місячне сяйво, освітлюючи сходи. З кожним кроком Елізабет ставала іншою. Це скидалося на пробудження після летаргії. Тіні під очима зникли, бліде обличчя порум'яніло, на волоссі з'явився мідний полиск, шкіра знову стала тепла і м'яка. До дівчини повернулося життя — ще гарячіше, повніше, ніж досі, життя, не втрачене, дорожче і яскравіше ще й тому, що повернулося воно лише на якийсь час.
Вони стояли перед бункером. Елізабет дихала на повні груди. Вона ворушила плечима і повертала голову на всі боки, немов тварина, щойно звільнена з клітки.
— Ці братські могили під землею! — сказала вона. — Як я їх ненавиджу! В них можна задихнутись. — Вона рвучко відкинула назад волосся. — Краще вже лишатися серед руїн. Над ними хоч є небо.
Гребер поглянув на неї. Щось дивне і відьомське було в дівчині, котра оце стояла біля голої бетонної брили, над пеклом, звідки вона щойно втекла.
— Ти додому? — запитав він.
— Так. А куди ж ще? Тинятися темними вулицями? Цього я мала вдосталь.
Вони пішли через Карлсплац. Вітер обнюхував їх, немов великий пес.
— А ти не можеш виїхати звідти? — спитав Гребер. — Незважаючи на все те, що ти розповіла?
— Куди? Ти знаєш яку-небудь кімнату?
— Ні.
— Я також не знаю. Тисячі людей втратили притулок. Куди ж мені переїжджати?
— Твоя правда. Тепер уже пізно.
Елізабет зупинилась.
— Я все одно не пішла б звідти, якби навіть могла. Це було б однаково, що покинути батька напризволяще. Ти це розумієш?
— Так.
Вони попростували далі. Раптом Гребер відчув, що з нього досить на сьогодні її розмов. Хай робить, що хоче. Він був дуже стомлений, знервований, і йому здалося, що зараз, саме в цю мить, батьки розшукують його на Гакенштрасе.
— Мені пора йти, — сказав він. — У мене зустріч, а я вже запізнююсь. На добраніч, Елізабет.
— На добраніч, Ернсте.
Якусь мить він ще дивився їй вслід. Вона зникла, ніби розчинилася у темряві. "Треба було провести її додому", — майнула думка. Але йому було все байдуже. Він пригадав, що ще в дитинстві недолюблював її. Швидко повернувшись, Гребер рушив у напрямку Гакенштрасе. Але там нікого не було. Тільки місяць та моторошна тиша свіжих руїн, що, наче відлуння серед німого крику, зависла над свіжими руїнами. Над давніми руїнами тиша була інша.
Бетхер уже чекав на нього на сходах ратуші. Над ним у блідому місячному світлі невиразно поблискувала голова химери на ринві.
— Ну, ти що-небудь довідався? — запитав Бетхер ще здалеку.
— Ні, а ти?
— Також ні. В лікарнях їх немає, і це вже напевно. Я оббігав сьогодні майже всі лікарні. Ех, друже, і надивився ж я! Жінки й діти — це все ж таки не солдати! Ходімо, може, десь вип'ємо по кухлеві пива!