Час жити і час помирати

Сторінка 23 з 95

Еріх Марія Ремарк

Жінка розпачливо подивилася на купу мокрих пожмаканих паперів.

— Все пропало! Все довідкове бюро! Що ж тепер буде? Адже тепер кожен може називатись як схоче!

— Це, мабуть, чи не найстрашніше з усього, чи не так? — Унтер-офіцер сплюнув і підштовхнув Гребера. — Ходімо, друже. У них тут у всіх бракує клепки.

Вони вийшли на вулицю і зупинились перед ратушею. Будинки навколо були спалені дотла. Від пам'ятника Бісмарку залишились самі чоботи. Зграя білих голубів кружляла над розбитою церквою святої Марії.

— От паскудство, — вилаявся унтер-офіцер. — Ти кого розшукуєш?

— Батьків.

— А я дружину. Не написав їй, що приїду. Хотілось зробити сюрприз. А ти?

— У мене те саме. Не хотів даремно хвилювати батьків. Мені вже й так кілька разів відкладали відпустку. А потім раптом — їдь! Я вже просто перестав їм писати.

— Таки паскудство!.. Що ж ти тепер робитимеш?

Гребер окинув поглядом зруйновану базарну площу.

З 1933 року вона називалася Гітлерплац. А до того, після поразки в першій світовій війні, Ебертплац; ще раніше — Кайзер-Вільгельмплац, спочатку ж — Марктплац.

— Ще не знаю, — відповів Гребер. — Я ще нічого не розумію. Не можуть же люди отак просто загубитись тут, у самому центрі Німеччини…

— Не можуть? — Унтер-офіцер глянув на Гребера іронічно й заразом співчутливо. — Любий мій друже, тобі доведеться побачити ще й не таке! Я розшукую дружину вже п'ять днів. П'ять днів з ранку до вечора, а вона зникла, мов крізь землю провалилась, наче її зачарували!

— Але як же це так? Десь же мусять знати…

— Зникла, — повторив унтер-офіцер. — І так само зникло ще кілька тисяч людей. Частину з них вивезли з міста. В табори переселенців та невеликі містечка. Спробуй-но їх розшукати, коли пошта працює з перебоями. Можна ще пошукати в селах, куди міські мешканці повтікали самі.

— Звичайно, в селах! — зрадів Гребер. — А я про це й не подумав. В селах безпечніше. Вони, напевне, там.

— Напевне, там, ну то й що! — Унтер-офіцер зневажливо пирхнув. — Це тобі нічого не допоможе! Чи знаєш ти, що навколо цього клятого міста десятків два сіл? Поки ти їх обійдеш, твоя відпустка закінчиться, зрозумів?

Гребер зрозумів, але це було йому байдуже. Він хотів тільки, щоб його батьки були живі. А де — це вже його не обходило.

— Послухай-но, друже, — промовив унтер-офіцер трохи спокійніше. — Ти повинен правильно все оцінити. Якщо ти почнеш несамовито метушитися, то тільки даремно згаєш час і з'їдеш з глузду. Ти повинен усе продумати. Що ти збираєшся робити?

— Я ще не знаю. Мабуть, спробую що-небудь дізнатися в знайомих. У мене ще є кілька адрес людей, будинки яких розбомбило. З тієї самої вулиці.

— Вони тобі мало що скажуть. Всі бояться навіть рота розкрити. Я вже в цьому переконався. Але можеш спробувати. Послухай-но! Ми можемо допомогти один одному: там, де ти розшукуватимеш своїх, цікався і моєю дружиною, а я розпитуватиму заразом і про твоїх рідних. Згода?

— Згода!

— Гаразд. Моє прізвище Бетхер. Дружину мою звати Альма. Запиши, будь ласка.

Гребер записав. Потім написав прізвище та імена своїх батьків і передав записку Бетхеру. Той уважно прочитав її і сховав до кишені.

— Де ти житимеш, Гребере?

— Ще не знаю. Треба пошукати, може, щось знайду.

— В казармах є місця для відпускників, будинки яких розбомбило. Звернися в комендатуру, і тобі дадуть направлення. Ти там ще не був?

— Ще ні.

— Спробуй попасти в кімнату номер сорок вісім. Це санчастина. Там краще годують. Я теж там живу.

Бетхер дістав із кишені недопалок сигарети, пильно його роздивився і заховав назад.

— Я хочу оббігати сьогодні всі лікарні. Увечері зможемо зустрітись. Можливо, комусь із нас пощастить що-небудь довідатись.

— Гаразд. Де?

— Найкраще тут. О дев'ятій?

— Згода!

Бетхер кивнув головою, потім звів очі в голубе небо.

— Ти тільки поглянь, — промовив він гірко. — Вже весна. А я п'яту ніч мучуся в отій халабуді з дюжиною бздунів із тилової охорони, замість того, щоб бути біля своєї жінки, в якої зад, мов у кобили з пивоварні!

Перші два будинки на Гартенштрасе були розбиті. Ніхто в них, уже не жив. Третій якимсь дивом уцілів. Лише дах на ньому згорів; це був будинок, у якому мешкала родина Ціглерів. Ціглер товаришував з батьками Гребера.

Він рушив сходами вгору. На площадці стояли відра з піском і водою. На стінах були наклеєні оголошення.

Він натиснув на кнопку і здивувався, що дзвінок іще працює. За мить двері обережно прочинила стара, змучена жінка.

— Фрау Ціглер, — звернувсь Гребер. — Я Гребер, Ернст Гребер.

— Так, так… — Стара пильно придивилася до нього. — Так. — Потім нерішуче додала: — Заходьте, будь ласка, пане Гребер.

Вона розчинила двері ширше, впустила його і знову накинула ланцюжок.

— Батьку, — гукнула вона в кімнату. — Все гаразд. Це Ернст Гребер. Син Пауля Гребера.

В кімнаті пахло воском. Лінолеум на підлозі блищав, мов дзеркало. На підвіконні стояли вазони, великі листки були в жовтих плямах, немовби хтось покапав на них маслом. Над канапою висів килимок. "Власний дім дорожчий від золота" — було вишито на ньому хрестиком червоними нитками.

Із спальні вийшов Ціглер. Він усміхнувся. Гребер помітив, що чоловік схвильований.

— Тепер може з'явитися будь-хто, — сказав Ціглер. — Вас ми й не сподівалися. Ви з фронту?

— Так. Я розшукую своїх батьків. Будинок розбомбило.

— Скиньте ж свій ранець, — сказала фрау Ціглер. — Я заварю каву. У нас ще залишилося трохи непоганої солодової кави.

Гребер відніс ранець у передпокій.

— Я весь у бруді,— сказав він. — А у вас так чисто. Ми вже відвикли від цього.

— Пусте. Сідайте ж. Отут, на канапі.

Фрау Ціглер зникла на курені. Господар нерішуче дивився на Гребера.

— Та-ак, — протягнув він.

— Ви нічого не чули про моїх батьків? Я не можу їх знайти. В ратуші ніхто нічого не знає. Там справжнє стовпотворіння.

Ціглер похитав головою. Його дружина знову з'явилася в дверях.

— Ми зовсім не виходимо на вулицю, — швидко проказала вона. — Ми вже давно нічого і ні про кого не знаємо, Ернсте.

— Невже ви їх так ніколи й не бачили? Не могли ж ви не зустрітися з ними хоча б один раз.

— Це було давно. Десь місяців п'ять-шість тому. Тоді…— Вона раптом замовкла.