— Чи ти не забув про дещо, Скомліку? – протяжно запитав Реміз, дивлячись на другого пахолка з Сарди.
Скомлік повільно відвернувся, після чого блискавично видобув ніж і з розмаху забив його пахолкові в горло. Пахолок захарчав і завалився на землю.
— Я ні про що не забуваю – холодно сказв Лапач. – Ну, то тепер ми вже самі свої. Свідків немає, та й голів до поділу нагороди не забагато. На коней, хлопця, до Амарілло! Між нами і нагородою ще кавалок дороги, нема що зволікати!
*******
Коли вони виїхали з темного і мокрого букового лісу, блія підніжжя гори побачили село, кільканадцять стріх всередині персня низького частоколу, що відгороджував вигин невеликої річки.
Вітер приніс запах диму. Цирі поворушила задерев'янілими пальцями рук, прив'язаних ременем до луки сідла. Вона вся була задерев'янілою, її огузок нестерпно болів, докучав повний міхур. Вона була в сідлі від світанку. Вночі вона не спочивала, бо їй було наказано спати з рукми, прив'язаними до кінцівок Лапачів, що лежали з обох сторін. На кожен її порух Лапачі реагували лайкою і погрозами побиття.
— Поселення – промовив один.
— Бачу – відповів Скомлік.
Вони з'їхали з гори, копита коней захрумтіли серед високих, спалених сонцем трав. Вони швидко добрались вибоїстою дорогою, що вела просто до села, з дерев'яним містком і брамою у палісаді.
Скомлів спинив коня, звівся у стременах.
— Що це за село? Я ніколи тут не бував. Ремізе, ти знаєш ці околиці?
— Давно – промовив Реміз – це село звалось Білою Річкою. Але як почалось заворушення, кілька тутешніх пристали до повстанців. Тепер тут мешкають тільки нільфгаардські осадники, новопоселенці. А село перехрестили на Глисвен. Ті осадники це недобрі, завзяті люди. Кажу вам: не зупиняймось тут. Їдьмо далі.
— Коням треба відпочити – запротестував один з лапачів – і поїсти. Та й мені кишки марша грають, ніби капела торохтить. Що нам ті новопоселенці, пульпа, дрібнота. Махнемо їм перед носом наказом префекта, адже префект нільфгаардець, як і вони. Побачите, в пояс нам уклоняться.
— Ага – буркнув Скомлік – чи хтось бачив нільфгаардця, що кланяється в пояс. Ремізе, а якась корчма є в тому Глисвені?
— Є. Корчми. Варнхаґени не спалили.
Скомлік обернувся у сідлі, поглянув на Цирі.
— Слід її розв'язати – промовив. – Не можна, щоб хтось зрозумів… дайте їй плаща, і каптура на голову… Гей! Куди ти, посмітюхо?
— Я мушу в кущі…
— Я тобі дам кущі, блядюго! Присядь біля дороги! І пам'ятай: у селі ані пари з вуст. Не думай, що ти хитра! Писнеш тільки, то горло тобі переріжу. Якщо я не дістану за тебе флоринів, ніхто не дістане.
Вони під'їхали кроком, копита коня застукали по містку. З-за гостроколу одразу з'явилась постать озброєного списом поселенця.
— Сторожують біля брами – буркнув Реміз. – Цікаво чому.
— Мені теж – відповів Скомлік, піднімаючись у сідлі. – Пильнують барми, а з боку млина частокіл розвалений, можна заїхати возом…
Вони під'їхали ближче, зупинили коней.
— Вітаю, господарю! – закричав весело, хоч і дещо неприродньо Скомлік. – У добрий час!
— Хто ви? – коротко запитав найвищий з поселенців.
— Ми, куме, військо — збрехав Скомлік, розвалившись у сідлі. – На службі його вельможності пана префекта з Амарілло.
Слобожанин пересунув долоню древком списа, подивився на Скомліка з-під лоба. Безсумнівно, він не пригадував собі, на яких таких хрестинах Лапач став його кумом.
— Нас сюди прислав їх світлість пан префект – брехав далі Скомлік – щоб ми дізнались, як ведеться його одноплемінникам, добрим людям з Глисвену. Його вельможність надсилає вітання і питає, чи не треба людям з Глисвену якоїсь допомоги?
— Якось даємо собі раду – промовив осадник. Цирі відзначила, що він говорив загальним як Крилатий, з таким самим акцентом, хоч стилем мовлення намагався наслідувати жаргон Скомліка. – Ми звикли самі собі дораджувати.
— Пан префект буде радий, коли ми це повторимо. Корчма відкрита? Нам у горлянках пересохло…
— Відкрита – промовив понуро поселенець. – Поки що відкрита.
— Поки що?
— Поки що. Бо ми ту корчму скоро розберемо, крокви і дошки згодяться на зерносховище. З корчми ніякої користі. Ми працюємо у поті чола і до корчми не ходимо. Корчма тільки проїжджих притягує, у більшості таких, яким ми не раді. Тепер там теж такі пасуться.
— Хто? – Реміз злегка зблід. – Не з форту Сарда часом? Не вельможне панство Варнхаґени?
Поселенець скривися, поворуши губами так, наче хотів сплюнути.
— Ні, не вони. Це міліція панів баронів. Ніссіровці.
— Ніссіровці? – нахмурився Скомлік. – А звідки вони? Під чиєю командою?
— Старший над ними високий, вусатий як сом.
— Хе! – Скомлік повернувся до товаришів. – Наше щастя. Ми одного тільки такого знаємо, ні? Це напевне має бути наш старий друг Веркта "Вір мені", пам'ятаєте його? А що ж тут у вас, куме, роблять Ніссіровці?
— Панове Ніссіровці – понуро пояснив осадник – прямують до Тиффії. Вони удостоїли нас своїм візитом. Везуть бранця. Вони полонили одного з банди Щурів.
— Авжеж – пирхнув Реміз. – А імператора Нільфгаарда не взяли?
Осадник нахмурився, стиснув долоню на древку списа. Його товариші глухо заремствували.
— Їдьте до корчми, пани вояки – жовна на щелепах осадника різко заграли. – І поговоріть з панами ніссіровцями, вашими дружбанами. Якщо ви справді на службі у префекта. Тоді й запитаєте панів ніссіровців, чому вони везуть бандита до Тиффі замість того, щоб тут, на місці, швидко його настромити волами на палю, як і наказав префект. І нагадаєте панам ніссіровцям, вашим дружбанам, що владою є префект, не барон з Тиффі. Ми вже й волів у ярмі маємо, і нагострений кілок. Якщо панове ніссіровці не захочуть, то ми зробимо те, що треба. Повідомте їм це.
— Повідомлю, обов'язково – Скомлік значущо зиркнув на камрадів. – Бувайте, люди.
Вони рушили кроком поміж хлупами. Село здавалось вимерлим, не видно було ні живої душі. Під одним з плотів порпалась худа свиня, у болоті таляпались брудні качки. Дорогу вершникам перейшов великий чорний котяра.
— Тьху, тьху, котяча морда – Реміз нахилився у сідлі, сплюнув, склав пальці у знак-оберіг від злого вроку. – Дорогу перебіг, скурвий син!
— Щоби йому так миша впоперек горла стала!