Вдалося.
Спершу втома, подумала, спершу цей паралізуючий біль у плечах і стегнах. Потім холод. Мушу підвищити температуру тіла…
Поступово пригадала собі жести і закляття. Деякі виконувала і вимовляла надто повільно – раптом її схопив корч і судоми, навальний спазм і запаморочення підтяли їй коліна. Вона сіла на базальтову плиту, заспокоїла тремтячі руки, опанувала рвучке, аритмічне дихання.
Повторила формулу, змушуючи себе до спокою і точності, уваги і повної концентрації волі. І цього разу наслідок був негайним. Потертості на стегнах і шиї огорнуло тепло. Встала, відчуваючи, як зникає втома, а болючі м'язи розслабляються.
— Я чародійка – крикнула вона тріумфально, високо підносячи руку. – Прийди, безсмертне Світло! Я закликаю тебе! Aen'drean va, eveigh Aine!
Невелика тепла куля світла вилетіла з її долоні як метелик, відкидаючи на каміння рухливі мозаїки тіні. Повільно поворушила рукою, стабілізувала кулю, встановила її так, щоб вона висіла перед нею. Це не була найкраща думка – світло засліпило її. Вона спробувала помістити кулю за спиною, але і від цього ефект був кепським – її власна тінь накладалась на дорогу, погіршуючи видимість. Цирі поволі пересунула свілову сферу вбік, повісила її дещо вище правого плеча. Хоч куля очевидно не зверталась до справжньої магічної Aine, дівчинка була нечувано горда зі свого подвигу.
— Ха! – бундючно сказала вона. – Шкода, що Єнніфер цього не бачить!
Вона жваво й енергійно продовжила марш, швидко і впевнено крокуючи, обираючи дорогу у мерехтливому й непевному світлі, яке відкидала куля. Йдучи, вона намагалась пригадати собі інші закляття, але жодне не здавалось їй підходящим, придатним у цій ситуації, а деякі були надто виснажливими, їх трохи боялась, не хотіла вживати без суттєвої потреби. На жаль, вона не знала жодного, яке було б спроможне створити воду чи їжу. Вона знала, що такі існують, але жодного з них не вміла застосовувати.
У світлі магічної сфери до цього мертва пустеля раптом наповнилась життям. З-під ніг Цирі втікали незграбні блискучі жуки і кошлаті павуки. Невеликий рудо-золотий скорпіон, що тяг за собою сегментований хвіст, швидко перебіг їй дорогу, зникнувши в щілині між каменями. Зелена довгохвоста ящірка шмигнула в морок, шелестячи гравієм. Перед нею гасали схожі на великих мишей гризуни, гнучко і високо підскакуючи на задніх ногах. Кілька разів помітила у темряві відблиск очей, а одного разу почула сичання, що заморожувало кров у жилах, яке долинало зі скупчення скель. Якщо спершу вона носилась з прагненням вполювати щось придатне до їжі, сичання цілком знеохотило її до пошуків серед каміння. Вона почала уважніше дивитись під ноги, а перед її очами постали малюнки з книг, які розглядала у Каер Морхені. Гігантський скоріон. Сколопендра. Віхт. Ламія. Крабопаук. Чудовиська, що живуть у пустелях. Вона йшла, полохливо роззираючись і чуйно нашорошивши вуха, стискаючи у спітнілій долоні руків'я кордика.
Через кілька годин світлова куля помутніла, коло світла, яке вона відкидала змаліло, спохмурніло, розмастилось. Цирі, тяжко концентруючись, знову проказала закляття. Куля на кілька секунд запульсувала яснішим світлом, але одразу почервоніла і пригасла знову. Зусилля похитнуло її, вона заточилась, перед її очима затанцювали чорні і червоні плями. Вона тяжко сіла, загримівши гравієм та великими каменюками.
Куля цілком згасла. Цирі вже не пробувала заклинати, виснаження, порожнеча і брак енергії, які вона відчувала в собі, з головою перекреслили шанси на успіх.
Перед нею, далеко на горизонті, вставало неясне світіння. Помилилась дорогою, констатувала вона з жахом. Кружляла…Спершу я йшла на захід, а тепер сонце сходить просто переді мною, а це значить…
Вона відчула зневладнюючу втому і сонливість, яку не відганяв навіть холод, що трусив нею. Не засну, вирішила. Не можна мені засинати… Мепні не можна…
Її пробудив пронизливий холод і зростаючий світанок, опритомнів скручуючий біль у животі, сухе й надокучливе печіння в горлі. Спробувала встати. Не змогла. Болісні і сковані кінцівки відмовлялись служити. Мацаючи довкола долонями, відчула під пальцями вологість.
— Вода… — прохрипіла. – Вода!
Вся трусячись, встала рачки, припала ротом до базальтових плит, гарячково збираючи язиком осілі на гладкій поверхні крапельки, висмоктуючи вологість з заглибин на нерівній поверхні брили. В одній зібралось ледь не пів долоні роси – вона вихлебтала її разом з піском і каміньчиками, не відважуючись сплюнути. Огледілась.
Обережно, щоб не зронити ані краплинки, зібрала язиком блискучі краплі, що висіли на шипах карликового куща, який загадковим чином зумів вирости проміж каменів. На землі лежав її кордик. Не пам'ятала, коли вийняла його зпіхов. Клинок був мутний від осаду роси. Вона скрупульозно і докладно вилизала холодний метал.
Долаючи жорстокий тілесний біль, вона рачки рушила вперед, шукаючи вологість на подальших каменях. Але золотий щит сонця вже вилинула понад кам'янистим горизонтом, заллявши пустелю сліпучим золотим світлом, блискавично висушивши брили. Цирі, яка радісно прийняла тепло, що надходило, однак була свідомою факту, що вже скоро, немилосердно обпечена, затужить за холодом ночі.
Вона обернулась спиною до яскравої кулі. Там де вона світила, був схід. А вона мусили йти на захід. Мусила.
Жар ріс, швидко зростав, скоро став нестерпним. Опівдні ослабла так, що хоч не хоч вона мусила змінити напрям маршу, щоб шукати затінку. Нарешті знайшла укриття: великий, схожий на гриб валун. Вповзла під нього.
І тоді побачила предмет, що лежав поміж каміння. Це була нефритове, вилизане до чиста пуделко від масті до рук.
Вона не знайшла в собі досить сил, щоб плакати.
*******
Голод і спрага перемогли втому і байдужість. Затачуючись продовжила похід. Сонце палило.
Далеко, на горизонті, за мерехтливою запоною жару, побачила щось, що могло бути тільки ланцюгом гір. Дуже далеким ланцюгом гір.
Коли запала ніч, з величезним зусиллям зачерпнула Сили, але вичаровувати магічну кулю їй вдалось тільки по кількох спробах і це виснажило її так, що не могла далі йти. Вона витратила стільки енергії, тож розігріваюче і розслаблююче закляття не вдалось їй попри багато спроб. Вичаклуване світло додало відваги і піднесло її дух, але холод знищив це. Доймаючий, пронизливий озноб тряс нею аж до світанку. Тремтіла нетерпляче очікуючи сходу сонця. Вийняла кордик з піхов і обережно поклала його на каміння, щоб метал вкрився росою. Була цілком виснаженою, але голод і спрага відлякували сон. Дотерпіла до світанку. Ще було темно, коли вона вже почала пожадливо злизувати росу з клинка. Коли розвиднилось, одразу рушила рачки, щоб знайти вологу у заглибинах і щілинах.