Час погорди

Сторінка 68 з 90

Анджей Сапковський

— Ґодиврон Піткайрн – швидко повідомив Ваттієр де Ріреаукс. – Очевидно, він був поінформований про місію Ріенса і графа Кагира аеп Кеаллаха. Три дні після подій на Танедді у Настрозі з'явились двоє людей. Точніше: одна людина і один ельф-напіввкровка. Це вони, покликаючись на доручення Ріенса і графа Кагира, передали Ґодивронові принцесу.

— Ага – імператор усміхнувся, а Пугач відчув холод на спині. – Вільгефортц ручався, що схопить Ціріллу на Танедді. Ріенс гарантував мені те саме. Кагир Мавр Диффин аеп Кеаллах отримав у цій справі чіткі накази. І от, три дні після афери на острові, до Настрогу над рікою Яррою Циріллу привозять не Вільгефортц, не Ріенс. Не Кагир, а людина і напівельф. Ґодиврон, річ ясна, не подумав про те, щоб арештувати обох?

— Ні. Покарати його, ваша величносте?

Пугач ковтнув слину. Емгир мовчав, тручи чоло, величезний діамант у його персні блищав як зірка. За мить імператор підняв голову.

— Ваттієре.

— Ваша величносте?

— Поставиш на ноги всіх своїх підлеглих. Накажеш знайти Ріенса і графа Кагира. Передбачаю, що обоє перебувають на ще не зайнятих нашим військом теренах. Використаєш з цією метою Scoia'tael чи ельфів королеви Енід. Обох арештованих доставиш до Дарн Руах і піддаси тортурам.

— Про що питати, ваша величносте? – примружив очі Ваттієр де Рідеаукс, вдаючи, що не бачить блідості, яка вкрила обличчя сенешаля Кеаллаха.

— Ні про шо. Пізніше, коли вже трохи зм'якнуть, я допитаю їх особисто. Скеллене!

— Слухаю!

— Одразу після того, як той крендель Ксартхісіус… Якщо той белькотливий химерник зуміє встановити те, що я наказав йому дізнатись… Тоді ти організуєш на вказаному ним терені пошуки певної соби. Опис зовнішності ти отримаєш. Я не виключаю, що астролог вкаже територію, над якою я маю владу, тож ти поставиш на ноги всіх, хто відповідальний за ту територію. Весь цивільний і військовий апарат. Ця справа у найвищому пріоритеті. Ти зрозумів?

— Так точно. Чи я можу…

— Ні, не можеш. Сідай і слухай, Пугачу. Ксартхісіус найправдоподібніше не встановить нічого. Особа, яку я наказав йому шукати, напевно знаходиться на чужій території і під магічною протекцією. Голову даю навідріз, що розшукувана особа знаходиться в тому самому місці, що й наш таємничо зниклий приятель, чародій Вільгефортц з Роггевеену. Тому, Скеллене, ти зформуєш і приготуєш спеціальний підрозділ, який очолиш особисто. Добереш людей споміж найкращих. Вони мають бути готовими на все… і незабобонні. Це значить такі, що не бояться магії.

Пугач підняв брови.

— Твій підрозділ – закінчив Емгир – буде мати завдання атакувати і опанувати ту на цю мить незнану, але напевно незле замасковану і добре захищену криївку Вільгефортца. Нашого колишнього друга і союзника.

— Я зрозумів – промовив безпристрасно Пугач. – У особи, яка розшукується, і яку там напевно застану, не може, як я здогадуюсь, не може з голови волосина впасти?

— Слушно здогадуєшся.

— А у Вільгефортца?

— Йому може – імператор гидко усміхнувся. – Йому навіть дуже повинна впасти, раз і назавжди. Разом з головою. Інших чародіїв, яких застанеш у його криївці, це теж стосується. Без винятків.

— Я зрозумів. Хто займеться віднайденням схованки Вільгефортца?

— Ти, Пугачу.

— Стефан Скеллен і Ваттієр де Рідеаукс обмінялись поглядами. Емгир відкинувся на спинку крісла.

— Все ясно? А тому… Чого тобі, Каеллаху?

— Ваша величносте… — затнувся сенешаль, на якого ніхто до цього часу здавалось не звертав уваги. – Я прошу вашої ласки…

— Немає милості для зрадників. Я не маю милості для тих, які протистоять моїй волі.

— Кагир… Мій син…

— Твій син… — Емгир примружив очі. – Я ще не знаю, чим завинив твій син. Я б хотів вірити, що його провина полягає тільки у глупоті і некомпетентності, не у зраді. Якщо так, то буде обезголовлений, а не колесований.

— Ваша величносте! Кагир не зрадник… Кагир не міг…

— Досить, Кеаллаху, ні слова більше. Винні будуть покарані. Він пробував ошукати мене, а цього я не пробачаю. Ваттієре, Скеллене, за годину ви отримаєте підписані інструкції, накази і дозволи, після чого негайно приступите до виконання завдань. І ще одне: я напевно не мушу додавати, що дівчина, яку ви недавно бачили у тронному залі, має для всіх залишатись Циріллою, королевою Цинтри і принцесою Ріаннон. Для всіх. Наказую розглядати це як державну таємницю і справу найвищої державної ваги.

Присутні зі здивуванням поглянули на імператора. Дейтвен Аддан ин Карн аеп Морвудд злегка усміхнувся.

— Хіба ви не зрозуміли? Замість справжньої Цирілла з Цинтри мені підіслали якусь нездару. Ті зрадники напевно сподівались, що я не впізнаю її. Але я впізнаю справжню Цирі. Я впізнаю її на кінці світу і в пекельній темряві.

Великою загадкою є те, чому єдиноріг, хоч і надзвичайно полохливий і дуже боїться людей, якщо зустріне панну, яка ще не була у фізичному зв'язку з чоловіком, одразу наближається до неї, вклякає і без жодного страху кладе їй голову на поділ. Мабуть тому у давні часи були такі діви, які зробили собі з цього заробіток. Вони жили довгими роками у незаміжжі та стриманості, щоб мати можливість служити ловцям приманкою на єдинорогів. Однак скоро виявилось, що єдиноріг йде тільки до молоденьких дівчат, не звертаючи уваги на старших. Будучи мудрим звіром, єдиноріг несхибно розмує, що задовго перебувати у дівоцтві є річчю підозрілою і суперечною природі.

Physiologus

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Її розбудила спека. Її привів до тями жар, що палив шкіру, як катівське залізо.

Вона не могла поворушити головою, щось її тримало. Шарпнулась і завила від болю, відчуваючи, як рветься і тріскає шкіра на скроні. Відкрила очі. Камінь, на який сперла голову, був брунатним від крові, що згорнулась і засохла. Обмацала скроню, відчувши під пальцями твердий тріснутий струп. Струп, що був приліплений до каменя, і відірвався від нього при русі головою, зараз стікав кров'ю і сукровицею. Цирі відкашлялась, плюнула, виплюнувши пісок разом з густою, липкою слиною. Підвелася на ліктях, потім сіла, роззирнулась довкола.

Її зівсюди оточувала кам'яниста, сіро-червона, потята ярами і нерівностями рівнина, з якої де не де випирали кам'яні кургани чи величезні брили дивних обрисів. Над рівниною, високо, висіло велике, золоте, розпалене сонце, яке позолотило все небо, спотворюючи видимість засліплюючим блиском і маревом повітря.