Хижий птах залопотів крилами, зриваючись у політ. Чорний лицар зупинив коня, перестрибнув живопліт, що відгороджував його від дівчини. Копита задубоніли плитами покриття, кінь послизнувся, поїхав, сівши на задницю. Лицар захитався у сідлі, перехилився. Кінь зірвався, а лицар впав, луснувши латами у камінь. Однак одразу підвівся після цього, швидко оточивши втиснуту у куток Цирі.
— Не торкайся мене! – крикнула, витягаючи меча. – Ти ніколи вже не торкнешся мене!
Лицар поволі наблизився, височіючи над нею як величезна чорна вежа. Крила на його шоломі хвилювались і шелестіли.
— Ти вже не втечеш від мене, Левенятко з Цинтри – у шпарі шолому пломеніли безжальні очі. – Не цього разу. Цього разу ти вже не маєш куди втікати, шалена панно.
— Не торкайся мене – повторила голосом здушеним гнівом, приперта спиною до кам'яної стіни.
— Мушу. Я виконую накази.
Коли він витягнув до неї руку, страх раптом відступив, на його місці з'явився дикий гнів. Скута, застиглі від страху м'язи спрацювали як пружини, всі вивчені у Каер Морхені рухи виконались самі, гладко і без проблем. Цирі стрибнула, лицар рушив на неї, але не був готовий до піруету, яким без зусиль вивільнулась з-за досяжності його рук. Меч завив і вдарив, несхибно влучивши між бляхами панцира. Лицар захитався, впав на одне коліно, з-під наплічника порснула ясно-червона цівка крові. Люто заверещавши, Цирі знову обійшла його піруетом, знову вдарила, цього разу просто у горщик шолому, обваливши лицаря на друге коліно. Лють і шал цілком засліпили її, не бачила вже нічого крім ненависних крил. Посипались чорні пера, одне крило впало, друге обвисло на закривавлений наплічник. Лицар, що все ще даремно намагався підвестись з колін, спробував схопити клинок меча хватом броньованої рукавиці, болісно простогнав, коли відьмацьке вістря розсікло кільця кольчуги і долоню. Під наступним ударом впав шолом, Цирі відскочила, щоб набрати оберту до останнього, вбивчого удару.
Не вдарила.
Не було чорного шолому, не було крил хижого птаха, шум яких переслідував її у нічних кошмарах. Вже не було чорного лицаря з Цинтри. Був блідий, темноволосий юнак з ошелешеними блакитними очима і викривленими в гримасі страху вустами, який стояв на колінах у калюжі крові. Чорний лицар з Цинтри впав від ударів її меча, припинив існувати, з викликаючих страх крил зостались порубані пера. Нажаханий, скулений, спливаючий кров'ю молодик був ніким. Вона не знала його, ніколи його не бачила. Він не цікавив її. Вона не боялась його, не ненавиділа. І не хотіла убивати.
Вона кинула меча на підлогу.
Повернулась, чуючи крики Scoia'tael, що надбігали з боку Ґарстангу. Вона зрозуміла, що за мить вони оточать її на подвір'ю. Зрозуміла, що наздоженуть її на дорозі. Мусіла бути швидшою від них. Підбігла до карого коня, що стукав підковами плитами покриття, криком погнала його в галоп, на бігу застрибуючи у сідло.
*******
— Залиште мене – простогнав Кагир Мавр Диффин аеп Кеаллах, відпихаючи здоровою рукою ельфів, що піднімали його. – Нічого зі мною немає! Це легка рана… наздоженіть її. Наздоженіть дівчину…
Один з ельфів крикнув, на обличчя Кагира порснула кров. Інший Scoia'tael поточився і звалився на коліна, обома руками впиваючись у розпороте черево. Інші відскочили, розбіглись подвір'ям, виблискуючи мечами. Їх атакувала біловолосе чудовисько. Стрибнуло на них зі стіни. З висоти, з якої було неможливо зістрибнути, не зламавши ніг. Але біловолоса потвора зуміла це. І почала вбивати.
Scoia'tael бились люто. Мали перевагу. Але не мали жодних шансів. На ошелешених від жаху очах Кагира здійснювалась різанина. Сіроволоса дівчина, яка за мить до того його поранила, була швидкою, була невірогідно спритною, була як кітка, що боронить кошенят. Але біловолосий монстр, який впав між Scoia'tael, був як зерріканський тигр. Сіроволоса панна з Цинтри, яка з невідомих причин не вбила його, справляла враження ошалілої. Біловолосий монстр не був шаленим. Був спокійним і холодним. Убивав спокійно і холодно.
Scoia'tael не мали жодних шансів. Їх трупи один за другим падали на плити подвір'я. Але не відступали. Навіть тоді, коли їх залишилось тільки двоє, не втекли, ще раз атакували біловолосе чудовисько. На очах Кагира монстр відрубав одному руку вище ліктя, другого вдарив позірно легким, недбалим ударом, який однак відкинув ельфа назад, перекинув його через цямрину фонтану і скинув у воду. Вода перелилась через береги басейну карміновою хвилею.
Ельф з відрубаною рукою стояв на колінах біля фонтану, непритомним поглядом дивлячись на бухаючи кров'ю куксу. Біловолоса потвора вхопила його за волосся і швидким протяжним рухом меча перерізав йому горлянку.
Коли Кагир відкрив очі, потвора була вже біля нього.
— Не вбивай… — прошепотів, припинивши спроби піднятись зі слизького від крові покриття. Розсічена сіроволосою дівчиною долоня перестала боліти, омертвіла.
— Знаю, хто ти, нільфгаардчику – біловолосий монстр копнув шолом з порубаними крилами. – Ти вистежував її вперто і довго. Але ти вже ніколи не зумієш її скривдити.
— Не вбивай…
— Дай мені одну причину. Хоч одну. Я поспішаю.
— Це я… — прошепотів Кагир. – Це я визволив її тоді з Цинтри. З пожежі… Я врятував її. Урятував її життя…
Коли відкрив очі, чудовиська вже не було, був на подвір'ї сам на сам з трупами ельфів. Вода у фонтані шуміла, переливалась через берег цямрини, розмивала кров на покритті. Кагир зомлів.
*******
Біля підніжжя вежі стояв будинок, що був однією великою залою, чи може різновидом перистилю[26]. Дах над перистилем, напевно ілюзорний, світився дірами. Він був спертий на колони і пілястри, вирізьблені у вигляді ледь одягнених каріатид з показними бюстами. Такі самі каріатиди підтримували вигин порталу, у якому зникла Цирі. За порталом Геральт помітив сходи, що вели вгору. До вежі.
Він тихцем вилаявся. Не розумів, чому вона побігла туди. Женучи за нею верхами стін бачив, як впав її кінь. Бачив, як вона спритно підвелася, але замість бігти далі дорогою, що звивалась серпантином довкола вершини, раптом побігла під гору, у бік самотньої вежі. Тільки зараз помітила на дорозі ельфів. Ельфи не бачили ані Цирі, ані його, зайняті обстрілом з луків людей, що бігли під гору. З Аретузи надходила відсіч.