— Не зовсім.
Чародій ворухнув рукою і тераса зникла. Вони стояли над безоднею, над проваллям, з наїжаченим на дні зубами скель, що стирчали на дні. Вони стояли на вузенькій смужці темних плит, простягнутих ніби трапеція між ґанком Аретузи і колоною, що підтримувала терасу.
Геральт з зусиллям утримав рівновагу. Якщо б він був людиною, не відьмаком, не зумів би її втримати. Але навіть він дав заскочити себе зненацька. Його різкий рух не зміг пройти непомітним повз увагу чародія, та й на обличчя теж повинен був змінитись. Вітер захитав його на вузькій кладці, провалля кликало зловорожим шумом хвиль.
— Ти боїшся смерті – констатував з усмішкою Вільгефортц. – Все таки боїшся її.
*******
Ганчір'яна лялечка дивилась на них очима з ґудзиків.
— Знущався з тебе – промуркотіла Єнніфер, притулившись до відьмака. – Небезпеки не було, він точно оточив тебе і себе левітаційним полем. Він би не ризикував… Що було далі?
Ми перейшли до іншого крила Аретузи. Він провів мене до великої кімнати, ймовірно кабінету якоїсь з виладачок, може навіть ректорки. Ми всілись за столом, на якому стояла клепсидра. Пісок сипався. Я відчув запах парфумів Лідії, я зрозумів, що вона була в кімнаті до нас…
— А Вільгефортц?
— Задав питання.
*******
— Чому ти не став чародієм, Геральте? Тебе ніколи не приваблювало Мистецтво? Будь щирим.
— Буду. Приваблювало.
— Чому ж ти не пішов за покликом потягу?
— Зрозумів, що краще керуватись голосом здорового глузду.
— Тобто?
— Роки праці як відьмака навчии мене зважувати сили та наміри. Знаєш, Вільгефортце, я колись знав червонолюда, який будучи дитиною марив про те, щоб стати ельфом. Як думаєш, він став би, якщо б пішов за голосом потягу?
— Це мало бути порівняння? Паралель? Якщо так, то цілком не цілком не влучна. Червонолюд не міг стати ельфом. Бо не має матері-ельфині.
Геральт довго мовчав.
— Ну так – врешті промовив. – Я міг здогадатись. Ти трохи попорпався у моєму родоводі. Ти можеш мені сказати з якою метою?
— Може – злегка усміхнувся чародій – мені ввижається образ у Галереї Слави? Ми двоє, за столом, а на латунній табличці напис: "Вільгефортц з Роггевеена укладає пакт з Геральтом з Рівії".
— Це була б алегорія – промовив відьмак. – З назвою: "Знання тріумфує над незнанням". Я б волів значно реалістичнішу картину, яка б називалась: "Вільгефортц пояснює Геральтові, про що йдеться".
Вільгефортц з'єднав пальцы обох долонь на висоті рота.
— Хіба це не очевидно?
— Ні.
— Ти забув? Картина, про яку я мрію, висить у Галереї Слави, на неї дивляться майбутні покоління, які досконало знають, про що йдеться, про яку подію йде мова, які події зображує малюнок. На полотні намальовані Вільгефортц і Геральт, які залагоджують і укладають угоду, внаслідок якого Геральт, ідучи не за голосом якогось обмеження чи потягу, а правдивого покликання, вступив нарешті у ряди магів, поклавши край сьогоднішнього, незначущого і позбавленого майбутнього існування.
— Подумати тільки – промовив відьмак по дуже довгій хвилині мовчанки – що я недавно передбачав, що мене вже нічого не може здивувати. Вільгефортце, віриш мені, але я довго згадуватиму цей бенкет і цю феєрію подій. Справді, це варто картини. Назва: "Геральт полишає острів Танедд, тріскаючись від сміху".
— Я не розумію – чародій злегка схилився. – Я загубився серед квітчастості твоєї відповіді, густо пересипаної вишуканими словами.
— Причини нерозуміння для мене зрозумілі. Ми надто різні для того, щоб порозумітись. Ти є могутнім магом з Капітули, який осягнув єдності з Природою. Я – волоцюга, відьмак, мутант, що їздить світом і за гроші убиває потвор…
— Сенс – перебив чародій – витіснений банальністю.
— Ми надто відрізняємося – Геральт не дав себе перебити. – А дрібний факт, що моя мати була, випадково, чародійкою, цієї відмінності затулити не зуміє. А так з цікавості: ким була твоя мати?
— Поняття не маю – спокійно відповів Вільгефортц. Відьмак одразу замовк.
— Друїди з Ковірського Кола – продовжив за мить чародій – знайшли мене у канаві у Лан Ексетері. Прийняли і виховали. Очевидно, що друїдом. Знаєш, хто такі друїди? Це такий мутант, волоцюга, який ходить світом і вклоняється святим дубам.
Відьмак мовчав.
— А потім – продовжував Вільгефортц – внаслідок певних друїдських ритуалів на зовні вилізли мої здібності. Здібності, які очевидно і беззаперечно виявили мій родовід. Мене сплодили, очевидно випадково, двоє людей, з яких принаймні один був чародієм.
Геральт мовчав.
— Тим, хто відкрив мої скромні здібності, був чародій, якого я зустрів цілком випадково – спроквола продовжував Вільшефортц. – І також спромігся щодо мого на величезну ласку: запропонував мені навчання і вдосконалення, а в перспективі – вступ до Братства Магів.
— А ти – глухо промовив відьмак – прийняв пропозицію.
— Ні – голос Вільгефортца ставав щораз більш холоднішим і неприємним. – я відкинув її у неґречній, просто хамській формі. Я вилив на дідуню усю злість. Я хотіла, щоб він почувався винним, він і вся його магічна компанія. Винним, звичайно, у канаві Лан Ексетера, винний, що один або двоє лайдацьких магіків, позбавлене серця і людських почуттів дрантя, викинуло мене до тієї канави після народження, а не до. Ясна річ, чародій, ані не зрозумів, ані не перейнявся тим, що я йому тоді сказав. Потис плечима і пішов геть, позначивши цим себе і всіх своїх друганів тавром нечутливих, пихатих, гідних найвищої зневаги скурвих синів.
Геральт мовчав
— Друїдів з мене було досить – продовжив Вільгефортц. – Я полишив свіщенні діброви і вирушивв у світ. Я всяке робив. Дечого до сьогодні соромлюсь. Зрештою, я став найманцем. Моя подальша доля склалась, як ти здогадуєшся, стереотипно. Вояк звитяжний, вояк переможений, мародер, грабіжник, ґвалтівник, убивця, врешті втікач, утікаючий на кінець світу від зашморгу. Я втік на кінець світу. І там, на кінці світу, я познайомився з жінкою. Чародійкою.
— Будь обережний – прошепотів відьмак, а його очі звузились. – Будь обережним, Вільгефортце, щоб силуваний пошук подібності не завів тебе задалеко.
— Подібності вже закінчились – чародій не відвів погляду. – Бо я не дав собі ради з почуттям, яке відчував до тієї жінки. У свою чергу я не зрозумів її почуттів, а вона не намагалась мені в цьому допомогти. Я покинув її. Бо вона була проміскуїтична[21], пихата, злостива, нечула і холодна. Бо нею не можна було володіти, а її володіння було упокорюючим. Я покинув її, бо знав, що вона цікавилась мною тільки через мій розум, особистість і чарівну таємничість, а вона зазвичай удостоювала більш ніж однією ніччю тільки чародіїв. Я покинув її, бо… Бо вона була як моя мати. Я раптом зрозумів, що те, що я до неї відчуваю, то ніяке не кохання, але значно більш складніше почуття, сильне, але тяжке для класифікування: мішанина страху, жалю, злості, каяття і потреби спокути, почуття вини, втрати і кривди, збоченої потреби терпіння і покути. Те, що я відчував до тієї жінки, це була ненависть.