— Веруко, дорогенька, — втрутилася пані Солт, — не звертай на містера Вонку уваги! Він тебе обманює!
— Шановне старе опудало, — відказав їй містер Вонка, — сходіть і вправте собі мізки!
— Як ви смієте зі мною так розмовляти! — обурилася пані Солт.
— Ой, мовчіть, — урвав її містер Вонка. — Дивіться всі! — Він витяг з кишені ключа, відімкнув двері, розчинив їх навстіж... і раптом... на звук відкривання дверей усі малесенькі квадратні цукерочки почали хутко обертатися круглими личками до входу, щоб бачити, хто прийшов. Врешті всі круглі крихітні личка на цукерках обернулися до дверей і дивилися на містера Вонку.
— От бачите! — переможно вигукнув той. — Вони обернулися круглими личками! І нема чого сперечатися! Це квадратні цукерки, що обертаються круглими личками! [165]
— їй-богу, так і є! — визнав дідунь Джо.
— Ходімо! — вигукнув містер Вонка, знову повернувшись у коридор. — Ідемо далі! Не гаймо часу!
"МАСЛОВІСКІ Й МАСЛОДЖИН" —було написано на наступних дверях.
— Оце вже цікавіше, — зрадів пан Солт, Ве-руччин батько.
— Розкішні напої! — мовив містер Вонка. — Умпа-лумпи їх просто обожнюють. Стають від них п'яненькі. Прислухайтесь! Чуєте, як галасують?
З-за зачинених дверей долинали шквали реготу та уривки пісень.
— Вони там п'яні як чопики, — додав містер Вонка. — Хлебчуть масловіскі з содовою. Улюблений їхній напій. Маслоджин з тоніком теж дуже популярний. За мною, будьте ласкаві! Нам справді не варто отак зупинятися.
Він повернув ліворуч. Тоді праворуч. Вони [166]підійшли до довжелезних сходів. Містер Вонка з'їхав перилами донизу. Троє дітлахів зробили так само. Пані Солт і пані Тіві, єдині жінки, що залишилися в товаристві, вже добряче втомилися. Пані Солт, велике гладке створіння на коротких ніжках, сопіла, як носоріг.
— Сюди! — гукнув містер Вонка, повертаючи після сходів ліворуч.
— Не так швидко! — хекала пані Солт.
— Це неможливо, — відповів містер Вонка. — Тоді ми ніколи не потрапимо туди вчасно.
— Куди туди? — запитала Верука Солт.
— Не твого розуму діло, — відказав містер Вонка. — Ще хвильку — й побачиш.
Розділ 24. Верука в горіховому цеху
Містер Вонка помчав по коридору. На наступних дверях, до яких вони підбігли, був напис: "ГОРІХОВИЙ ЦЕХ".
— Добре, зупиніться тут на хвильку, — сказав містер Вонка, — віддихайтесь і зазирніть у скляне віконечко в дверях. Але не заходьте! Хоч би там що, не заходьте в горіховий цех! Бо налякаєте білок! [168]
Усі з'юрмилися біля дверей.
— Ой, дивіться, дідуню, дивіться! — вигукнув Чарлі.
— Білочки! — крикнула Верука Солт.
— Ого! — роззявив рота Майк Тіві. Видовище було прецікаве: мабуть, з сотня
білок сиділа на високих стільчиках довкола великого стола. На столі лежали гори волоських горіхів, що їх з величезною швидкістю лущили білки. Вони працювали, мов скажені.
— Цих білок спеціально навчили добувати горішки з-під шкаралупи, — пояснив містер Вонка.
— А чому саме білок? — поцікавився Майк Тіві. — Чому не умпа-лумпів?
— Бо умпа-лумпи, — відповів містер Вонка, — не вміють так лущити, щоб сам горішок лишався цілим. Вони завжди розколюють горіхи надвоє. Ніхто, крім білок, не вміє добувати з-під шкаралупи цілий горішок. Це надзвичайно [169] важко. А я вимагаю, щоб на моїй фабриці використовували тільки цілі горішки. Ось чому довелося поставити на цю роботу білок. Хіба ж не прегарно вони добувають ці горішки! Гляньте, як вони стукають суглобами кігтиків по шкаралупі, щоб перевірити, чи під нею не зіпсу-тий горішок! Зіпсутий відлунює порожньо, і білки його не лущать, а зразу викидають у сміттєпровід. Он! Дивіться! Ота білка, що найближча до нас! Здається, вона натрапила на зіпсутий!
Усі дивилися, як маленька білочка постукала суглобом кігтика по шкаралупі горіха. Тоді схилила набік голівку, уважно прислухалася й щосили метнула горіх позад себе у велику діру в підлозі.
— Мам! — вигукнула раптом Верука Солт, — я хочу мати білочку! Дістань мені таку білочку!
— Ти ж розумна дитина, — відказала пані Солт. — Це білочки містера Вонки. [170]
— Ну, то й що! — закричала Верука. — Хочу білочку. Я тільки й маю вдома, що двох собак, чотирьох котів, шістьох кролів, двох папуг, трьох канарок, одного зеленого какаду, одну черепаху, акваріум з золотими рибками, клітку з білими мишками і старого дурного хом'яка! А я хочу білочку!
— Добре, моя мармулеточко, — заспокійливо сказала пані Солт. — Мама дістане тобі білочку за першої-ліпшої нагоди.
— Але я не хочу якусь стару білку! — верещала Верука. — Я хочу вчену, дресировану білочку!
І тут виступив наперед пан Солт, Веруччин батько.
— Так, Вонко, — солідно проказав він, витягаючи натоптаного грішми гаманця, — скільки хочете за свою скажену білку? Назвіть ціну.
— Вони не продаються, — відповів містер Вонка. — їй білка не дістанеться. [171]
— Як це не дістанеться! — зарепетувала Ве-рука. — Я зараз зайду й сама собі виберу білку!
— Не смій! — крикнув містер Вонка, та було пізно. Дівчисько рвучко відчинило двері й забігло в цех.
Щойно вона опинилася в залі, як усі сто білок перестали працювати, озирнулися і втупилися в неї чорними намистинками очей.
Верука теж завмерла, зирячи на них. Тоді її погляд зупинився на гарненькій білочці, що сиділа край стола зовсім близько до неї. Білочка тримала в лапках горіха.
— Чудово, — сказала Верука, — візьму тебе!
Дівчина простягла руку, щоб ухопити білочку... та поки вона це робила... у першу ж часточку секунди, коли її рука почала рух уперед, у кімнаті все раптом закружляло, ніби спалахнула руда блискавка, і всі-всі-всі білки, що сиділи за столом, стрибнули на Веруку, вчепившись їй у тіло. [172]
Двадцять п'ять білок схопили дівчинку за праву руку й повисли на ній.
Ще двадцять п'ять білок схопили її за ліву руку й теж повисли.
Двадцять п'ять білок схопили її за праву ногу й притисли її до землі.
Двадцять чотири білки схопили її за ліву ногу.
Лишалася ще одна білка, як було видно — найголовніша. Вона видряпалася Веруці на спину й почала стук-стук-стукати бідолашне дівчисько по голові суглобами кігтика.
— Рятуйте її! — заверещала пані Солт. — Ве-руко! Назад! Що вони з нею роблять?
— Перевіряють, чи не зіпсута всередині, — пояснив містер Вонка. — Дивіться далі.