— Ось так і досягається Рівновага, — зауважив Гед, коли дівчина взялася жувати гарячий корж, давлячись від сміху.
Потім Тростинка знову посерйознішала і сказала:
— Я б так хотіла зрозуміти все, про що ви мені розповідали, та, мабуть, не моїм розумом збагнути це.
— Сестричко, — промовив Гед, — просто я не можу пояснити тобі все, як слід. Якби в нас було більше часу...
— У нас буде час, — відповіла Тростинка. — Коли ви з братом повернетеся зі своїх мандрів, ти ще погостюєш у нас хоч кілька днів?
— Якщо зможу, — м'яко сказав Гед.
Трохи помовчавши, Тростинка, спостерігаючи за харекі, що намагався забратися назад на своє місце над вогнищем, запитала:
— Якщо це не таємниця, скажіть, які ще бувають сили, крім світла?
— Будь-яка сила має лише одну причину й одну мету. Відстані та роки, зорі та свічі, вода та вітер, магія та мистецтво, мудрість, що таїться в корінні дерев, — все це має одні витоки. Так само й наші імена, й Істинні імена сонця, джерела чи ще ненародженої дитини, — все це лише склади одного вічного слова, яке повільно промовляють сяючі зорі. Іншої енергії не існує. Й іншого імені також.
— А як же смерть? — запитав Муре, відірвавши погляд від свого тонкого різьблення.
— Щоби почути слово, — повільно мовив Гед, — потрібна тиша. До слова і після нього...
Нараз він підвівся і сказав: — Я не маю права говорити про це. Я неправильно вимовив те, що вимовив. Ліпше мені помовчати. Можливо, пітьма і є єдиною справжньою силою.
Він накинув на плечі плащ і вийшов із теплої кухні на вулицю під холодний зимовий дощ.
— Здається, на ньому лежить якесь прокляття, — боязко озираючись, сказав Муре після того, як Гед вийшов.
— Хтозна, чим завершаться його мандри, — задумливо промовила дівчина. — Він хоча й боїться, проте не зупиняється.
Тростинка підвела голову — так наче би крізь червоне полум'я побачила самотній човен, який, минаючи зимові моря, випливає на широчінь океанських просторів. Очі дівчинки затуманилися слізьми, та вона не сказала більше нічого.
Ветч повернувся додому наступного дня і відразу ж попросив у старійшин дозволу залишити острів. Одначе вони не хотіли відпускати свого чаклуна у смертельно небезпечну гонитву невідомо за чим. Утім, ані умовляння, ні нарікання не могли змусити Ветча відмовитися від своїх намірів. Зрештою, втомившись від бурчання старійшин, чаклун сказав:
— Звичайно, я — вальмач. І, певна річ, знаю свої обов'язки перед громадою. Але хоча я й служу вам, проте я — не раб. Зробивши свою справу, я повернуся за першої ж нагоди. А поки що — прощавайте!
Наступного дня, коли досвітнє небо вже почало сіріти на обрії, Гед із Ветчем вийшли з гавані Ісмаї, піднявши цупке брунатне вітрило назустріч північному вітру. На пристані стояла Тростинка і дивилася їм услід — так само, як це роблять дружини та сестри моряків на будь-якому із островів Земномор'я. Проводжаючи чоловіків у море, вони не плачуть, не махають руками, а просто мовчки стоять, закутавшись у просторі темні плащі з каптурами...
ВІДКРИТЕ МОРЕ
Невдовзі гавань Ісмаї зникла за горизонтом, і сумовиті очі, намальовані на бортах Гедового човна, дивилися тільки вперед, широко розплющивши свої важкі повіки. За дві доби побратими, незважаючи на негоду, подолали кількасот миль і прибули у Содерс. Вони ненадовго зупинилися у цьому портовому місті, щоби наповнити водою бурдюки та купити просмоленої парусини, якою мандрівці сподівалися накрити від негоди свої пожитки. Раніше вони обходилися без усього, адже зазвичай маги вирішують подібні проблеми, вдаючись до кількох найпростіших заклять. Наприклад, без зайвого клопоту, лише промовивши кілька чарівних слів, можна із солоної води зробити прісну, щоб не возити з собою незручні бурдюки. Однак Гед не хотів застосовувати своє мистецтво у цих водах. Він також був проти того, щоби до магії вдавався Ветч. Гед сказав другові: "Краще не треба", і Ветч не сперечався з ним, і ні про що не розпитував. Крім того, щойно вітер напнув вітрило, як обох чарівників охопило важке холодне передчуття. Гавань, спокій і безпека — усе це залишилося далеко позаду. Тепер вони прямували на край світу. А там навіть найменше закляття могло порушити гармонію, вплинути на долю та закони провидіння, адже чарівники намагалися дістатися до самісінького центру Рівноваги, туди, де сходяться світло і темрява. У тому місці всі події набувають лиховісного значення, а кожен вчинок неодмінно щось означає. Люди, котрі зважилися податися в такі мандри, не можуть кидати слова на вітер...
Піднявши вітрило, друзі залишили позаду острів Содерс. Засніжені білі поля ховалися за туманами, що стелилися над узгір'ям. Відтак Гед знову повернув човен на південь, і невдовзі мандрівці опинилися серед пустельних вод Закрайніх морів, куди ніколи не запливали великі торгові кораблі Архіпелагу. Втім, Ветч навіть не розпитував, куди саме вони пливуть, розуміючи, що наразі його молодший друг керується лише велінням долі. Коли береги Содерсу розтанули у них за спиною, а попереду розкинулася безмежна сіра рівнина моря, Гед запитав:
— А які ще острови лежать перед нами?
— На південь від Содерсу взагалі ніхто не живе. Далеко на південному сході тягнеться низка дрібних острівців: Пелімер, Корнай, Госк і Аставель, який інакше ще називають Крайземеллям. А за ними — Відкрите море...
— А що знаходиться на південному заході?
— Тільки Роламені, великий острів у Східних широтах, та ще кілька крихітних острівців навколо нього. А далі — лише море, і так аж до Південних широт, де розташовані острови Руд, Тум та Ійр. До речі, кажуть, що на останній з них ще взагалі не ступала нога людини...
— Ну то й що? Чому б нам із тобою туди не навідатися? — сказав Гед.
— Не знаю, чи варто ризикувати... — задумливо промовив Ветч. — Подейкують, що в тих краях коїться щось химерне та незбагненне. Моряки розповідають, що тамтешні береги всіяні людськими кістьми, а на небосхилі поблизу островів Ійр та Далекий Cop сяють зірки, яких не побачиш більше ніде. І зорі ті не мають імен...
— Так, я чув про це від одного матроса ще тоді, коли вперше плив із Ґонта на Роук. Той чоловік також розповідав про плем'я плотогонів, яких можна зустріти десь у Південних широтах. Ці люди постійно живуть на плотах посеред неозорих водних просторів, здавшись на ласку могутніх океанських течій. Кажуть, що до берега вони пристають лише раз на рік, щоби запастися довгими жердинами для своїх плотів. Хотів би я побачити їхні плавучі селища...