ОСТРІВ ІФІШ
У селищі на острові Західне Ручище Гед провів три дні. Трохи відпочивши, він узявся лагодити човен, яким розжився в одного з тутешніх жителів. Суденце було таки нівроку — просмолене, міцне, з високою щоглою та справжнім вітрилом. Тепер можна було спокійно плисти, вкладаючись спати просто серед моря. Як і більшість човнів у цих краях, Гедів був обшитий дошками, щільно припасованими одна до одної, — завдяки цьому судно могло витримати не один шторм. Човен було зроблено на совість, але все одно Гед промовив кілька заклять, щоб убезпечити його у далекій дорозі. У човні могли поміститися принаймні троє людей, і старий, якому належало суденце, казав, що колись вони разом з братами виходили в море навіть у негоду.
На відміну від хитрого ґонтійського рибалки, дідок з поваги до чаклуна ладен був віддати човен задарма. Та Гед щедро віддячив старому, зціливши його очі від більма, яке загрожувало сліпотою.
Втішений острів'янин на прощання сказав:
— Ми називали наш човник "Струмінчиком", а ти назви його "Світозором" і намалюй очі на борту. Тоді мої зіркі очі будуть дивитися з цього незрячого дерева і берегти тебе від скель та рифів. Бо я вже майже забув, скільки світла є у цьому світі, а ти мені його повернув!
Коли до Геда повернулася сила, він охоче узявся допомагати тутешній громаді у її повсякденних справах. У селищі жили такі самі прості люди, як і його односельці з Північної Долини. Гед почувався серед них, як удома. Він добре розумів гризоти і біди цих нужденних людей. Тож без зайвого галасу зцілював хворих і калік, заворожував від моровиці, накладав чари на отари овець і кіз, щоби ті завжди були ситими та плодючими. Старовинною руною "Симн" він заворожував веретена, прядки, весла, бронзові та кам'яні знаряддя, які йому приносили селяни. А руну "Пірр" Гед накреслював на дахах будинків, захищаючи їхніх мешканців від пожежі, буревію та безумства.
"Світозор" був готовий до походу, його вдосталь завантажили водою та сушеною рибою. Проте Гед залишився у селищі ще на один день, щоби вивчити з тутешньою молоддю балади про подвиги Мореда та Хавнорську битву. Кораблі з Архіпелагу надто рідко приставали до берегів Західного Ручища, тому пісні, які були складені кількасот літ тому, були для острів'ян новими, і вони бажали їх почути, дізнатися про долі героїв тих урочистих балад.
Якби Геда не гнала вперед невідома сила, він би залюбки залишився серед цих людей на тиждень чи й на місяць. Але у молодого чаклуна не було вибору — наступного ранку він підняв вітрило і взяв курс на південь, у Закрайні широти, бо саме туди дременула Тінь. Гед уже не потребував магії, щоби знайти її. Він знав, що тепер його нерозривно з'єднує з Тінню тонесенька струна, і байдуже, скільки миль, морів і земель їх розділяє! Тож хлопець упевнено плив уперед, довіряючи вітру, який гнав його на південь.
Так він плив цілу добу, а вранці наступного дня пристав до острова Веміш. Люди в порту з осторогою позирали на Геда, а невдовзі серед натовпу з'явився й місцевий чаклун. Він зміряв Геда важким поглядом, тоді вклонився й улесливо промовив:
— Пане Великий Маг! Пробачте мені мою нерозважливість і зробіть нам ласку, прийнявши все, що може знадобитися в дорозі, — їжу, воду, парусину, линви. Моя донька принесе вам до човна смажених курей. Звичайно, ви можете покинути наш острів, коли забажаєте, але зважте на те, що наші люди налякані. Позавчора дехто з них бачив незнайомця, який з півночі на південь переходив наш тихий острів. Але ніхто не бачив ані корабля, на якому він прибув сюди, ані судна, на якому відплив. До того ж той чоловік не відкидав тіні, а ще очевидці стверджують, що він був схожим на вас.
Почувши це, Гед ґречно вклонився чаклунові, повернувся на пристань і негайно залишив Веміш. Він не хотів лякати острів'ян і наживати собі ворога в особі тутешнього чаклуна. Мудріше було ще раз переночувати у морі, а заодно й обміркувати почуту від чаклуна новину, адже вона наводила на неабиякі роздуми.
День скінчився, а ніч минула під холодним дощем, який шепотів над морськими просторами аж до світанку. Дощ тривав до полудня, а північний вітер продовжував гнати човен уперед. Туман розвіявся, час від часу з-за хмар визирало сонце. Пополудні просто перед собою Гед побачив низькі блакитні пагорби величезного острова, над яким світило бліде зимове сонце. Дим із коминів стелився понад сірими дахами невеличкого міста, що розкинулося між горбами. Після безмежного, одноманітного моря то був доволі приємний краєвид.
Услід за рибальськими човнами Гед зайшов у гавань і пришвартувався до причалу. Піднявшись осяяними вечірнім сонцем вулицями, він навідався до таверни під назвою "Харекі", де добрий ель та смажена на вогнищі баранина зігріли йому тіло і душу. Тут було ще кілька подорожан, купців зі Східних широт. Але здебільшого у таверні розважалися міщани, котрі прийшли сюди посидіти за кухлем елю й обмінятися новинами. На відміну від боязких і неотесаних рибалок із Західного Ручища, тутешні мешканці були веселими і говіркими. Звичайно, вони відразу впізнали у Гедові чаклуна, та не обмовились про це жодним словом, хіба що шинкар, ніби між іншим, сказав (а він таки любив побалакати), що їхньому місту, Ісмаї, дуже поталанило, адже тут мешкає справжній маг, котрий здобув освіту в Роукській школі й отримав чарівну патерицю від самого Архімага. І хоч його наразі немає в місті, однак він живе саме тут, у родинному будинку. Отож, з усього сказаного виходило, що ще один майстер Високої Магії тут нікому не потрібен...
— Як то кажуть: "Дві чарівні патериці в одному місті неодмінно мають зустрітись!" Еге ж, добродію? — люб'язно усміхаючись, закінчив шинкар.
Отаким нехитрим робом він тактовно натякав Гедові на те, що мандрівному чаклунові, котрий живе з власної магії, в Ісмаї робити нічого. "Отакої!" — подумав Гед. Спочатку його ввічливо спровадили з Веміша, а тепер ще делікатніше виганяють з Ісмая! Що сталося зі знаменитою гостинністю, якою так славляться мешканці Східних широт? Адже Гед був на острові Іфіш, тут народився його друг Ветч. Однак, судячи з усього, тутешні мешканці не надто церемоняться з чужинцями...