— Поїдемо з нами, житимеш в Оу-Токне. Чи можна йому поїхати з нами, мій володарю? — по-дитячому скоромовкою запитала жінка у свого поважного чоловіка.
Однак Бурштин відповів швидше:
— Коли я навчуся майстерності, гідної моїх Учителів і достойної ваших похвал, моя Повелителько, тоді я радісно пристану на ваше запрошення і вічно слугуватиму вам.
Слова Бурштина потішили всіх, окрім Геда. Він разом з іншими хвалив його майстерність, та про себе думав: "Я зробив би краще". І в його душі кипіла невтішна заздрість, яка затьмарила всю радість від того вечора.
ТІНЬ НА ВОЛІ
Тієї весни Гед рідко бачився з Ветчем і Бурштином, бо вони вже стали чаклунами і з ними займався Майстер-Формотворець у таємничому та недоступному Примарному саду, який залишався загадкою для кожного учня до кінця навчання. Гед продовжував осягати магічні ремесла в Обителі Мудреців, він навчався заклинати вітри та бурі, знаходити загублені предмети та заплутувати сліди; він студіював цілющі властивості трав і їхнє застосування; засвоював химерні мистецтва заклиначів і знахарів, — все, що потрібно знати чарівнику, котрий уже чаклує, але ще не має чарівного ціпка. А вечорами Гед сидів над книжкою у своїй келії під світлом чарівного вогника та вивчав давні руни та руни Еї, якими творять Великі Закляття. За що б він не брався, все давалося йому легко, і серед учнів пішов поголос, нібито Майстри вважають ґонтійця найздібнішим учнем з-поміж усіх, хто коли-небудь навчався у школі. А про отека подейкували, ніби це прихований дух, який нашіптує слова мудрості Гедові на вуха; пліткували, що коли тільки-но Гед прибув до школи, крук Архімага голосно привітав його як майбутнього Архімага. Чи так воно було, чи ні, проте цьому вірили; чи любили хлопця, чи ні — невідомо. Проте більшість учнів обожнювали Геда і визнавали його за ватажка, особливо під час веселих ігор довгими весняними вечорами, коли на нього інколи находили нестримні веселощі. Однак більшість часу він був зайнятий навчанням, тримався гідно, незалежно і трохи осторонь від інших. Крім Ветча, він ні з ким із шкільних товаришів не дружив, утім, Гед ніколи і не відчував потреби в друзях.
Йому було п'ятнадцять років. Це замало, щоб опанувати Високі Мистецтва, стати чародієм і отримати чарівний ціпок. Однак Гед так швидко засвоював усі тонкощі мистецтва ілюзій, що Майстер-Перетворець, сам ще досить молодий чоловік, почав займатися з ним окремо від інших учнів, навчаючи справжніх заклять формотворення. Він пояснив, як, називаючи предмет по-іншому, змінити його, перетворивши на деякий час у бажаний. Він розповів, як ця зміна впливає на природу навколишніх предметів. Він застерігав від небезпек, які криються у таких змінах, а особливо тоді, коли чародій перевтілюється сам, ризикуючи потрапити в пастку власних заклинань. Мало-помалу, пересвідчившись у здібностях хлопця, Майстер не тільки розповідав йому про ці таємниці, а й навчав їх — спочатку найлегших, а згодом і складних перетворень із Високого Мистецтва, і, врешті-решт, дав ознайомитися із "Книгою Змін". Він зробив це без відома Архімага, і це було необачно з його боку, хоча він і не хотів заподіяти нічого злого.
Займався з Гедом і Майстер-Приворотник, поважний, суворий, навчений життям і мудрий мудрістю свого високого мистецтва, якого він навчав інших. Майстер-Приворотник навчав зовсім не ілюзій, а справжньої магії, яка прикликала світло, тепло, силу магнітного притягання, яка могла змінити вагу, форму, колір, звук. Ця магія видобувала із незбагненних безодень Усесвіту могутні невичерпні сили, які непідвладні жодним закляттям. Учні вже вміли трохи керувати вітрами та бурями, однак саме Майстер-Приворотник вперше показав їм, чому справжній чародій вдається до цих заклять дуже обережно, лише у випадку доконечної потреби, тому що закликати такі могутні сили Землі — означає змінювати і саму землю, частиною якої є кожен із них.
— Дощ над Роуком може спричинитися до посухи на Оскілі, — говорив Наставник, — а штиль у Східних широтах — штормом і лихом у Західних. Потрібно чітко уявляти мету заклинань.
Щодо чар, з допомогою яких викликають живих людей, душі померлих чи невидимі сили, — про всі ті закляття, що засвідчують вершинну майстерність Майстра-Приворотника, то він у своїх розмовах лише натякав на них. Гед декілька разів сам заводив розмову про це, та учитель лише мовчав, пильно дивлячись йому у вічі, поки хлопець не бентежився і не замовкав.
Інколи на заняттях Майстра-Приворотника Геду робилося моторошно навіть при вимовлянні найпростіших заклять. На деяких сторінках "Книги Змін" він читав руни, які видавалися йому знайомими, хоча він не пам'ятав, у якій книжці йому доводилося бачити їх раніше. Час від часу він зустрічав там слова та фрази, які йому не хотілося вимовляти. Вони на якусь мить пробуджували в ньому лише непевні згадки про сутінки та тіні, що тягнулися до нього з тьмяного кутка у темній кімнаті з замкненими дверима. Гед квапливо відганяв ці спогади і продовжував займатись. "Ці миті страху та пітьми, — заспокоював він себе, — лише відгомони мого невігластва. Чим більше я знатиму, тим менше буду боятися, доки не стану справжнім магом, і тоді страх назовсім залишить мене".
У липні вся школа знову зібралася в Обителі Мудреців святкувати Місячну Ніч і Довгий Танець, які цього літа збігалися, що траплялося один раз у п'ятдесят два роки, і тому їх святкували дві ночі підряд. У першу ніч, найкоротшу в році, з місяцем уповні, на вузеньких вуличках Твіля палали смолоскипи та гриміли барабани, поля острова Роук повнилися ніжними мелодіями флейт, а над плесом Роукської бухти лилися протяглі пісні. Зі сходом сонця роукські трубадури затягли довгу баладу "Подвиг Ерет-Акбе", у якій ішлося про побудову білих веж Хавнору, про подорож лицаря Ерет-Акбе через весь Архіпелаг до Західних широт, де у Відкритому морі він зустрів дракона Орма і зітнувся з ним. Лицар загинув, здолавши ворога, і тепер його прах та обладунки упереміш з кістками дракона спочивають на берегах пустельного острова Селідор, а меч пишається на вершині найвищої вежі Хавнору. Він ще й до сьогодні палає кривавим сяйвом, коли сонце заходить за Потаємне море. Як тільки баладу доспівали, чоловіки та жінки, міщани та селяни, учні та Майстри під гуркотіння барабанів, ніжний спів флейт і надсадний вереск волинок, укутані в сутінки та пилюгу доріг і стежок, що збігали до морського узбережжя, — усі пішли у Довгий Танець. Люди танцювали всю ніч, і, посріблені місяцем, заходили просто у море, де музика розчинялась у шемранні бурунів. Коли на сході почало сіріти, люди нарешті покинули морське узбережжя, супроводжувані ніжними переливами флейт... Так само святкували ту ніч на всіх островах Архіпелагу — в такому самому танці, під звуки такої самої мелодії, що наче об'єднувала розділені морем землі.