Чарівник Смарагдового міста

Сторінка 4 з 34

Олександр Волков

— Ох, ти ж мій любий сміливцю! — вигукнула Еллі й ніжно притисла песика до грудей.

— У цих черевичках я йтиму невтомно скільки завгодно…

— Це дуже добре, що тобі дісталися черевички злої Гінгеми, — перебив її старший Жуван. — Здається, вони мають чарівну силу, бо Гінгема взувала їх лише у найважливіших випадках. Але яку саме силу, ми не знаємо… Все ж таки ти залишаєш нас, милостива добродійко Еллі? — зітхнувши, запитав старшина. — Тоді ми принесемо тобі дещо попоїсти на дорогу.

Жувани пішли, й Еллі залишилася сама. Вона знайшла в будиночку шматок хліба і з'їла його на березі струмка, запиваючи прозорою холодною водою. Потім стала збиратись у далеку дорогу, а Тотошко тим часом бігав під деревом, намагаючись піймати крикливого пістрявого папугу, що сидів на нижній гілці й дражнив песика.

Еллі вийшла із фургона, старанно зачинила двері й написала на них крейдою: "Мене немає вдома".

Тим часом повернулися Жувани. Вони поприносили стільки їжі, що для Еллі вистачило б її на кілька років. Тут була і баранина, і смажена птиця, і кошик з фруктами…

Еллі, сміючись, зауважила:

— Ну, навіщо мені стільки, друзі мої?..

Вона поклала в кошик трохи хліба і фруктів, попрощалась з Жуванами і сміливо рушила в дорогу зі своїм вірним і веселим Тотошком.

* * *

Неподалік від будиночка було роздоріжжя: в різні боки розходилося кілька доріг. Еллі обрала шлях, вибрукуваний жовтою цеглою, і бадьоро рушила ним. Сяяло сонечко, співали пташки, і маленька дівчинка, закинута у дивну чужу країну, почувалася зовсім непогано. Шлях був обгороджений з обох боків чудовим блакитним парканом. За ним починались оброблені лани. Подекуди виднілися округлі будиночки. Їхні дахи нагадували гостроверхі капелюхи Жуванів. На дахах виблискували кришталеві кульки. Будиночки були пофарбовані у блакитний колір.

На полях працювали маленькі на зріст жінки і чоловіки; вони знімали капелюхи й привітно вклонялись Еллі. Адже тепер кожен Жуван знав, що дівчинка в срібних черевичках звільнила їхню країну від злої чаклунки, опустивши свій будиночок — крак! крак! — просто їй на голову.

Всі Жувани, яких зустрічала Еллі на своєму шляху, з боязким здивуванням поглядали на Тотошка і, зачувши його гавкіт, злякано затуляли вуха. Коли веселий песик підбігав до когось із Жуванів, той чимдуж утікав од песика: в країні Гудвіна зовсім не було собак. Під вечір, коли Еллі зголодніла і вже почала роззиратися, де б їй переночувати, вона побачила край шляху великий будинок. На моріжку перед будинком танцювали маленькі чоловіки і жінки. Музиканти старанно вигравали на маленьких скрипках та флейтах. Тут же пустували діти, такі крихітні, що Еллі вони видалися схожими на ляльок. На терасі було розставлено довгі столи з вазами, повними фруктів, горіхів, цукерок, пиріжків і великих тортів.

Забачивши Еллі, із юрби танцюристів вийшов високий літній красень (він був на цілий палець вищий за Еллі) і, вклонившись їй, сказав:

— Я і мої друзі сьогодні святкуємо визволення нашої країни від злої чаклунки. Насмілюсь запросити всемогутню фею Будиночка, що карає, взяти участь у нашому торжестві.

— Чому ви вважаєте, що я фея? — спитала Еллі.

— Ти розчавила злу чарівницю Гінгему — крак-крак! — немов порожню яєчну шкаралупу; на тобі її чарівні черевички; з тобою дивний звір, якого ми ніколи не бачили, і, як нам розповіли друзі, він теж володіє чарівною силою…

На все це Еллі не змогла нічого заперечити і пішла за старим, якого звали Прем Кокус.

її зустріли, немов королеву; дзвіночки невпинно бриніли, і нескінченними були танці, і було з'їдено незліченну кількість всіляких ласощів і випито холодних напоїв, й цілий вечір минув так весело і приємно, що Еллі згадала про тата і маму, вже засинаючи у ліжку.

Вранці, після ситного сніданку, вона запитала у Кокуса:

— Чи далеко звідси Смарагдове місто?

— Не відаю, — задумливо відповів старий. — Я ніколи не бував там. Краще триматися подалі від Великого Гудвіна, особливо, коли не маєш до нього надто важливої справи. Та й шлях до Смарагдового міста довгий і важкий. Тобі доведеться пробиратися крізь темні ліси і долати глибокі й швидкоплинні річки.

Еллі трохи засумувала, але вона знала, що лише Великий Гудвін зможе повернути її до Канзасу, й тому розпрощалась з друзями і знову рушила шляхом, вибрукуваним жовтою цеглою.

СТРАШИЛО

ллі йшла вже кілька годин і стомилась. Вона сіла під блакитним парканом, за яким простяглося поле достиглої пшениці.

Біля паркану стояла довга жердина, а на ній стирчало солом'яне опудало — відлякувати птахів. Голова його була з напханої соломою торбинки та намальованими на ній очима й ротом — це робило його схожим на смішне людське обличчя. Опудало було одягнуте в стареньку блакитну свитку: де-не-де з дірок одежини стирчала солома. На голову був напнутий старий потертий капелюх без дзвіночків, на ногах — старі блакитні чоботи-ботфорти, що їх носять чоловіки цієї країни.

Опудало мало кумедний і водночас добродушний вигляд.

Еллі уважно розглядала його смішне розмальоване обличчя і здивувалась, помітивши, що воно раптом підморгнуло їй правим оком. Вона вирішила, що це їй здалося: адже опудала у Канзасі ніколи не підморгують.

Однак постать по-дружньому закивала їй головою.

Еллі злякалася, а хоробрий Тотошко з гавкотом кинувся на паркан, за яким була жердина з опудалом.

— На добраніч! — сказало опудало хрипкуватим голосом. — Пробачте, я хотів сказати — доброго дня!

— Ти вмієш розмовляти? — здивувалась Еллі.

— Не дуже добре, — зізналося опудало. — Ще плутаю окремі слова, мене змайстрували зовсім недавно. А як ти поживаєш?

— Дякую, добре! А скажи, у тебе, часом, немає заповітного бажання?

— У мене? Го, у мене ціла купа тих бажань. — І опудало скоромовкою стало перераховувати — По-перше, мені потрібні срібні дзвіночки до капелюха, по-друге, мені потрібні нові чоботи, по-третє…

— О, досить, досить, — перебила його Еллі. — А яке з них найнайзаповітніше?

— Най-най? — Опудало замислилось. — Щоб мене посадили на кілок!

— Та ти ж і так сидиш на кілку, — розсміялася Еллі.

— А й справді, — погодилося опудало. — Бачиш, який я путник… тобто, ні, плутаник. Отже, так, мене треба зняти з кілка. Дуже нудно стирчати тут день і ніч та лякати вреднющих ворон, які, до речі, мене зовсім не бояться.