Бастінду не полишало бажання заволодіти срібними черевичками Еллі. Для чарівниці це була єдина можливість зберегти у своєму володінні Фіолетову країну. І нарешті Бастінда придумала.
Одного разу, коли на кухні не було ні Фрегози, ні Еллі, чарівниця туго натягнула над підлогою тоненьку мотузку і заховалася у запічку.
Дівчинка увійшла до кухні, спіткнулась і впала; черевичок з правої ноги злетів і відкотився в бік. Хитрюща Бастінда вигулькнула із запічка, вмить схопила черевичок і натягнула на свою стару суху ногу.
— Хи-хи-хи! А черевичок на мені! — дражнила Бастінда дівчинку, яка аж застигла від несподіванки.
— Віддайте черевичок! — закричала Еллі, опам'ятавшись. — Ах ви, злодійка! Як вам не соромно!
— Спробуй, відбери! — кривляючись, відповіла стара. — Я й другий зніму з тебе! А потім, будь спокійна, я помщуся тобі за Гінгему! Тебе з'їдять щури — хи-хи-хи, великі зажерливі щури.! — обгризуть твої ніжні кісточки!
Еллі була в нестямі від горя і гніву: вона так любила срібні черевички! Щоб хоч якось відплатити злій Бастінді, Еллі схопила відро з водою, підбігла до старої і облила її з голови до ніг.
Чаклунка злякано зойкнула, намагаючись обтруситися. Даремно: обличчя її стало ніздрюватим, немов талий сніг, вона почала осідати і випаровуватися…
— Що ти наробила! — заверещала чаклунка. — Я зараз розтану!
— Мені дуже шкода, добродійко! — відповіла Еллі. — Я ж бо не знала. Але навіщо ви вкрали мій черевичок?
— П'ятсот років я не вмивалась, не чистила зубів, навіть пальцем не торкалася до води, тому що мені напророчена була смерть від води, і ось прийшла моя остання година! — заквилила стара.
Голос чарівниці ставав усе тихішим і тихішим; вона танула, ніби шматок цукру у склянці чаю.
Еллі з жахом споглядала на загибель Бастінди.
— Ви самі винні… — почала вона.
— Ні, хто тебе надоу… ффффф… — Голос чаклунки перервався, вона з шипінням осіла на підлогу, і за хвилину від неї залишилась тільки брудна калюжка, в котрій лежали сукня чаклунки, парасолька, пучки сивого волосся і срібний черевичок.
Цієї миті до кухні повернулася Фрегоза. Куховарку дуже порадувала загибель її жорстокої господині. Парасольку, сукню і волосся вона зібрала й кинула у куток, щоб потім спалити. Прибравши брудну калюжку на підлозі, Фрегоза побігла по палацу, що сповістити усім цю радісну звістку.
А Еллі почистила й одягла черевичок, знайшла у спальні Бастінди ключ від кліті Лева і поспішила на подвір'я, щоб повідомити своїх друзів про дивну смерть злої чаклунки Бастінди.
ЯК ПОВЕРНУЛИСЯ ДО ЖИТТЯ СТРАШИЛО І ЗАЛІЗНИЙ ДРОВОРУБ
олохливий Лев страшенно зрадів, дізнавшись про несподівану смерть Бастінди. Еллі відчинила кліть, і Лев із задоволенням побігав на подвір'ї, розминаючи лапи.
А Тотошко метнувся на кухню, щоб самому переконатися у смерті страшної Бастінди.
— Ха-ха-ха! — розсміявся він захоплено, вздрівши в кутку купу брудної одежі. — Виявляється, Бастінда була не міцнішою від тих сніговиків, що їх ліплять із снігу хлоп'ята зимою у Канзасі. Шкода, що Еллі не здогадалася про це раніше.
— І добре, що не здогадалася, — заперечила Еллі. — А то навряд чи стало б мені духу обілляти чарівницю, якби я знала, що вона від цього помре…
— Все добре, що добре закінчується, — весело погодився Тотошко, — головне, що ми повернемося до Смарагдового міста з перемогою!
Біля Фіолетового палацу зібралось багато Мигунів з околиць, і Еллі оголосила їм, що відтепер вони вільні. Радість народу була безмежна. Мигуни пританцьовували, ляскали пальцями і так щиро підморгували один одному, що до вечора їхні очі засльозилися, і вони вже нічого не бачили навколо себе.
Звільнившись від рабства, Еллі та Лев перш за все подумали про Страшила і Залізного Дроворуба: необхідно було подбати про врятування вірних друзів.
Кілька десятків кмітливих Мигунів, очолювані Еллі та Левом, вирушили на розшуки. Тотошко не залишився у палаці — він поважно їхав на спині свого великого четвероногого друга. Вони йшли, поки не дісталися до місця битви з Летючими Мавпами, й там розпочали пошуки. Залізного Дроворуба витягли з міжгір'я разом з його сокирою.
Вузлика з одежею та злинялу й запилену голову Страшила знайшли на вершечку гори. Еллі заплакала, побачивши жалюгідні рештки своїх вірних друзів.
Експедиція повернулася до палацу, і Мигуни взялись до діла.
Костюм Страшила було випрано, зашито і напхано свіжою соломою, і — ось, будь ласка! — перед Еллі стояв її любий Страшило. Але він не міг ні розмовляти, ні дивитися, бо всі фарби на його обличчі поблякли від сонця і в нього не було ні рота, ні очей.
Мигуни принесли пензлик та фарби, і Еллі почала підмальовувати Страшилові очі й рота. Тільки-но з'явилось перше око, він тут же весело підморгнув дівчинці.
— Потерпи, друже, — лагідно мовила Еллі, — а то будеш косооким…
Та Страшилові було несила чекати. Ще його рот був незакінченим, а він уже базікав:
— Пршт… Фршт… Стрш… пробри… Хробри… Я Страшило хоробрий і спритний… Ох, яка ж радість! Я знову-знову з Еллі!
Веселий Страшило обіймав своїми м'якими руками Еллі, Лева й Тотошка…
Еллі запитала Мигунів, чи, бува, немає серед них умільців-ковалів. Виявилось, що країна здавна славиться чудовими годинникарями, ювелірами, механіками. Дізнавшись, що йдеться про відновлення залізного чоловіка, Елліного товариша, Мигуни запевнили її, що кожен з них готовий зробити все для феї Рятівної Води — так вони прозвали дівчинку.
Відновити Дроворуба було не так просто, як Страшила. Найкращий майстер країни Лестер три дні й чотири ночі мудрував над його понівеченим складним механізмом. Він і його помічники стукали молотками, пиляли терпугами, клепали, паяли, полірували…
І ось настала та щаслива мить, коли Залізний Дроворуб стояв перед Еллі. Він був зовсім як новенький, аби не латки, накладені там, де залізо наскрізь було пробите об каміння.
Та Дроворуб не зважав на латки. Після ремонту він став іще гарніший. Мигуни його відшліфували, і він так блищав, що на нього було боляче дивитись. Вони відремонтували і його сокиру, зробили до неї золоте топорище замість поламаного дерев'яного. Мигуни взагалі любили все блискуче. Потім Дроворуба скрізь супроводжували юрби дітлахів і дорослих, які витріщали на нього очі.