Опинилась Марічка
в незнайомій кімнаті:
всюди килими пишні
та убрання багаті.
На столах — панська їжа
найсмачніша стояла,
і вода, як дзвіночок,
у фонтані дзюрчала.
У шкатулці — намисто,
і сережки, й дукати...
Та чому ж це на вікнах
міцно ковані грати?..
Зажурилась Марічка,
тяжко стало сирітці,—
ніби пташка сумує
в позолоченій клітці.
Десь опівдні заходить
до кімнати пан Бучек:
він букет для Марічки
вносить квітів пахучих.
На столі перед нею
той букет мовчки ставить,
та Марічка на нього
і не глянула навіть.
Пан говорить до неї,
просить слово сказати,—
. пишне вбрання дарує,
і сережки, й дукати.
Та вона відвернулась
від дарунків багатих,
і пан Бучек в досаді
вийшов геть із кімнати.
А надвечір натомість
панська ключниця входить,
до сумної Марічки
дивну мову заводить.
"Ти все тужиш, дитино,
ніби пташка в неволі...
Не сумуй, не вбивайся,—
покорись своїй долі!..
Подивися на мене:
і мене молодою
пан старий запримітив
і забрав до покою.
Я поплакала трохи,
в самоті пожурилась,
але з горем дівочим
врешті-решт примирилась.
І не каюсь: жила я,
як малина в медочку...
Все на світі від бога —
покорись йому, дочко!"
Щось хотіла бабуся
ще сказать на додачу,—
раптом крики по замку
пролунали дитячі.
"Що це? Хто це?" — питає
у бабусі Марічка.
"Це катують Надійку,
Довбушеву сестричку...
Всю сім'ю Довбушеву
слуги панські піймали
і до пана у замок
на розправу пригнали.
В кам'яницю глибоку
посадили за грати —
за опришка Олексу,
за найстаршого брата..."
Стрепенулась Марічка,
мов берізка зелена:
"Йди, бабусю, до пана,—
хай-но прийде до мене!
Та скажи, що Марічка
очі виплаче слізьми,
як пан Бучек Надійку
з підземелля не візьме...
Нехай візьме і зразу ж
приведе до кімнати,—
те дитя мене буде
в самоті розважати!.."
Здивувався пан Бучек,
як старенька сказала,
що Марічка Надійку
у служниці прохала.
Але мовчки спустився
в підземелля холодне,
де маленьку Надійку
катували сьогодні.
Там схопив її руку
у свою, волохату,
і подався по сходах
до Марічки в кімнату...
* * *
Через два дні Надійна
вже була здоровенька,—
щебетала-співала,
як синичка маленька.
Оченята, як.вишні,
до Марічки всміхались,
але часто сльозами
мимохіть наповнялись.
"Не журися, Надійно,—
їй сказала Марічка.—
Хочеш — завтра на волю
полетиш, ніби птичка!..
Ти — маленька, худенька
і пролізеш крізь грати...
А як будеш на волі —
то біжи у Карпати!
Пастухів розпитаєш,
як знайти Чорногору,
а там знайдеш опришків
серед темного бору.
Сповісти свого брата —
хай опришків збирає,
на цей замок проклятий,
мов орел, нападає..."
"Добре, згодна, Марічко!
Тільки б ночі діждати,—
я до брата Олекси
полечу у Карпати!"
Ніч настала буремна,
десь гримить громовиця...
Все заснуло у замку,—
лиш дівчатам не спиться.
Все готове для втечі:
і, вірьовка з хустини,
і в дорогу Надійці
ковбаса й півхлібини.
В темноті непроглядній
прошептала Марічка:
"Ну, пора!.. Будь щаслива,
моя люба сестричко!"
Через грати пролізши,
із вузького карнизу
опустилась Надійка
по вірьовці донизу.
Озирнулась навколо,
швидко скинула лямку
і прудким сарненятком
геть помчала від замку.
* * *
То не олені бистрі,
то, не соколи смілі,
то опришки із лісу,
як орли, полетіли.
А попереду Довбуш
до коня припадає —
у руці загорілій
міцно шаблю стискає.
На світанку у гаї
зупинились опришки —
панський замок високий
роздивляються нишком.
Грізні стіни камінні,
в стінах — вікна-бійниці,
а на вежах високих —
і гармати, й рушниці!..
"Ой, не взяти нам замку!" —
шепче хтось за плечима.
Стрепенувся тут Довбуш,
грізно блиснув очима.
"Хто сказав, що не взяти?..
Та нема в світі сили,
щоб опришків хоробрих
у бою зупинила!..
Гей, охочі, до мене!..
Хто з вас подвиг учинить —
в панський'замок проникне
і ворота відчинить?"
Сто опришків ступило
наперед, як лавина,—
на обличчях відвага
засвітилась орлина.
А найпершими стали,
не промовивши й слова,
юнаки два — Смерека
і Микита Підкова.
Довбуш глянув на хлопців,
на вбрання їхнє дране
і-сказав: "Ось хто сміло
проти ворога стане!..
Гей, мисливці, вполюйте
з лука оленя в лісі,—
гайдукам як принаду
віднесіте на списі!.."
От із лісу густого
вийшов олень рогатий,
вздрів мисливців — злякався
і метнувся тікати.
Та не встиг повернутись,
як стріла просвистіла —
мов оса-кусавиця,
уп'ялась йому в тіло.
Того оленя взявши,
йдуть до замку сміливці,
підійшли — загукали,
ніби1 справді мисливці.
Вартові із віконця
їм сердито: "А хто там?"
"З дичиною на кухню!
Відчиняйте ворота!.."
Вартовий відчиняє,
двох мисливців пускає...
Раптом постріл і другий
з підворіття лунає...
Гайдуки сполошились,
мчать опришкам навпроти,
та Підкова вже навстіж
відчиняє ворота.
А Смерека хоробрий
в підворітті вузькому
так пахолків періщить,
ніби ціпом солому.
Ех, протриматись тільки б,
поки Довбуш доскаче,—
він1 розвіє у порох
панське кодло ледаче!..
Озирнувся Смерека:
близько-близько опришки,—
із зеленого лісу
мчатьсяі без передишки!
Але двадцять пахолків
насідають на нього...
"Де ти, брате'Підково?..
Поспішай на підмогу!"
"Йду! — гукає Підкова.—
Гей, пани й паненята,
годі кров нашу пити,—
забирайтесь до ката!"
Ш двоє друзів на варту
так напали завзято,
що поклали відразу
ворогів із десяток.