— О! Здоров, Васю!
— А… а звідки ви знаєте, як мене звуть? — здивувався я.
— Ображаєш! Як це я можу не знати такого знаменитого сусіду?…
— Чим же я знаменитий?
— Сам знаєш! — підморгнув мені Дід Мороз.
— А-а… бо рудий.
— Не тільки!..
— А… а ви хто? Артист?
— Знову ображаєш!.. Не артист! Дід Мороз я! Не бачиш хіба?
— Ну, ви ж не справжній. І шапка з вати, і шуба марлева. І вуса й борода наклеєні. І ніс, щоки нафарбовані. І — в окулярах!.. Справжніх Дідів Морозів в окулярах не буває.
— А ти справжніх Дідів Морозів бачив коли-небудь?
— Н-ну… не бачив, — змушений був признатися я.
— А як не бачив, то чого мене ображаєш?… А окуляри в мене незвичайні!..
— Ча… чарівні?!
— Аякже!
Я завмер. Невже знову не Ромці, а мені попалися чарівні окуляри?… Як же він мене тепер визволить?!
— А що ви робите тут, у нашому підвалі, як ви справжній Дід Мороз? — спитав я.
— От бачиш — у кутку стоїть годинник. Він у мене теж чарівний, незвичайний. У ньому працюють Ковалі Щастя — брати-близнюки Майстер Тік і Майстер Так — кують людям щасливий час, хвилинки-щастинки-золотинки… Дивись! — Дід Мороз змахнув рукою — і над циферблатом старовинного годинника враз розчинилися дверцята, і я побачив двох маленьких ковалів у червоних фартушках, що у такт маятнику цокали золотими молоточками по золотому ковадлу.
— Он! Як здорово! — вигукнув я.
— Жаль, що ти не чуєш, як вони співають. Бо в них дуже тоненькі голосочки. Ну нічого, я тобі за них заспіваю! — і Дід Мороз заспівав:
Ми — Щастя Ковалі,
Єдині на Землі!
Куєм щасливий час
Для всіх, для всіх для вас!
Тік-так! Тік-так!
Тік-так! Тік — так!
Тік-так! — і є хвилинка,
Щастинка-золотинка!..
Працюємо невтомно ми,
Щоб ви були щасливими…
Закінчивши співати. Дід Мороз сказав:
— От я ті щастинки-золотинки й розкладаю по новорічних подарунках, щоб діти були щасливими… Але найщасливіша хвилина буває тоді, коли ти зробив комусь добро таємно, так, щоб він не знав, хто це йому зробив. А коли це зробити перед Новим роком, то весь наступний рік буде для тебе щасливим… Але, я бачу, щось тебе бентежить, непокоїть… Що таке?
Я зітхнув і махнув рукою:
— Та!.. Ромка, мій друг, чекає у скверику на чарівні окуляри… А вони знову мені попалися.
— А нащо йому чарівні окуляри? — спитав Дід Мороз.
— Він мусить крізь них побачити мене і визволити… Бо хтось же замкнув двері підвалу. Він і вас тоді визволить…
— А він хороший хлопець?
— Лідер нашого класу. Хіба лідери бувають поганими хлопцями?
— Ну, тоді треба йому допомогти! — усміхнувся Дід Мороз. І враз я побачив, що окуляри з носа Діда Мороза зникли… І тут зазвучала гарна музика, і все попливло в мене перед очима… Скільки це тривало, я не пам’ятаю. Та раптом я почув голос Ромки, що кликав мене:
— Васю! Їжачку!.. Васю!..
Я кинувся до сходів і побачив у розчинених дверях підвалу Ромку. Він збіг до мене униз:
— О! Ти таки тут!.. От здорово!.. А я стояв у скверику, і раптом у мене на носі опинилися окуляри… І я побачив тебе в підвалі. І ще якогось Діда Мороза побачив.
— Ходімо, я тебе з ним познайомлю! Він з тринадцятої квартири! — вигукнув я.
Ми завернули за ріг у коридор підвалу… Двері комірчини тринадцятої квартири були замкнені. І на них висів великий золотавий замок.
— Тю! А де ж той Дід Мороз?! — здивовано спитав Ромка.
— І він же ніяк не міг прослизнути повз нас. А іншого виходу з підвалу нема, — сказав я.
— Не інакше, як у нас у тринадцятій квартирі оселився чарівник, — сказав Ромка.
Я розповів Ромці все про дивного Діда Мороза, про чарівний годинник з Ковалями Щастя, про хвилинки-щастинки-золотинки і про те, які хвилини бувають найщасливішими, особливо перед Новим роком…
— А що?! — вигукнув Ромка. — Давай для інтересу зробимо комусь несподіване таємне добро!
Ми думали-думали і придумали — засунули у рюкзак нашої першої красуні Ритки Скрипаль дві цукерищі "Гулівер" — від кожного по цукерищі. Вона ж так любить солодке!.. А ще засунули у рюкзак Льоні Кучеренку дві пачечки чипсів. Він їх теж страшенно любить, але нечасто може собі купити, позаяк батьки його не дуже круті, прямо скажемо.
Після отих чипсів Ромка сказав:
— Ти знаєш, а воно таки приємно — робить добро таємно!.. Ха-ха! Навіть у риму вийшло!..
Того ж дня ми намагалися законтактувати (або, як каже моя бабуся, "закомпанірувати") з дядечком з тринадцятої квартири. Але сусіди нам сказали, що він уже три дні перебуває в закордонному відрядженні у Сполучених Штатах Америки.
Хто ж тоді був у підвалі?
Дивина та й годі!
Пригода четверта
Двірничка-чарівничка
— Слухай, їжачку, — сказав якось Ромка. — Ми з тобою двоє дурнів! Йолопи ми з тобою!
— Чого це?! — пхикнув я. — Я себе дурнем не вважаю. І йолопом теж. І тебе не вважаю.
— А я вважаю! І себе, і тебе!
— На якій це підставі? — поцікавився я.
— На тій підставі, що тричі вже скористалися з чарівних окулярів і жодного разу не спробували затримати їх у себе!
— А як ми могли це зробити, коли вони весь час зникають?
— Ну, хоча б попросити! У того ж таки Діда Мороза! Або у тієї артистки Маргарити Степанівни! Вона ж добра. Шоколадки нам дала…
— Ну, ми ж їх шукали після того, але не знайшли, — зітхнув я.
— Погано шукали!.. Ти уявляєш, які можливості в нас були б, якби ми мали чарівні окуляри!
— Які?
Ромка глянув на мене, як на хворого:
— Чи ти придурюєшся, чи справді лопух?… Чарівні окуляри ж все-таки!.. Все бачать!.. Ми ж можемо у суперлото такий джек-пот зірвати! Мільйон, а то й більше!
— Ну, це ж… це ж нечесно!
— Та ну тебе! Мораліст знайшовся! Папа Римський!.. — Ромка почухав потилицю. — А… а скарб шукати — це ж чесно.
— Ну… чесно, — змушений був погодитись я.
— А ще… ми могли б злодіїв ловити. Це вже суперчесно!
— Але як же дістати ті окуляри?
— Попросити гарненько! Попросити! Кажу ж, вона добра, та артистка!
— Ну, де ж її шукати?! Де?! Ми ж майже всі подвір’я у районі обійшли!
— Сам же кажеш "майже"! А треба обійти всі-всі подвір’я! Заради чарівних окулярів я на все готовий!
Треба віддати Ромці належне — хлопець він упертий, настирливий. І самолюбний. Відступати не любить. Що й казати — справжній лідер…
І ми пішли на пошуки.
— Ти, головне, не гарячкуй! Не поспішай! — говорив Ромка кожного разу, коли ми виходили з чергового подвір’я, не знайшовши того, що шукали.