І знову коник Літайко знявся у небо. І полетів із шаленою швидкістю. І знову бахнуло, як ото бахкає, коли реактивний літак долає звуковий бар’єр. І небесна блакить враз стала ясною, світлою і прозорою, і незчулися ми, як опинилися біля мого балкона. Перелізли ми на балкон, попрощалися з Козачком Ґулькою, і він одразу зник, став невидимий. А в руці у мене опинилися чарівні окуляри з двома скельцями…
— От Козачок Ґулька! От Козачок Ґулька! Скажи! — захоплено вигукнув Ромка.
— І говорити нічого! Супер! — сказав я.
Пригода дванадцята
Чарівник Часомір та чаклун Зловред Поганський
Після того як ми з Ромкою познайомилися з Козачком Ґулькою, ми тільки про нього й говорили.
— От класний Козачок Ґулька! — казав Ромка, — А коник-поник Літайко який!
— А пернач-ґулінабивач! — підкидав я.
— Треба щось таке цікавеньке придумати, щоб знову з ним зустрітися. Цікаве й добродійне! Так, як він і казав! Що б його таке придумати? — чухав потилицю Ромка.
— Не знаю, — зітхав я. — Якби знав, давно б тобі сказав. Ех, Ромко-Ромко! — знову зітхнув я. — Є в мене гріх на душі. Я тобі про нього ніколи нічого не говорив. Але й досі каюся!
— Який гріх? — спитав Ромка. — Вкрав щось? Чи вікно розбив?
— Гірше!.. Було це ще до того, як ми з тобою подружилися. Півтора роки тому.
— Ну, давай-давай! Кайся! — усміхнувся Ромка.
— Було це влітку в селі, коли я поїхав, як завжди, до дідуся й бабусі відпочивати. Тато саме купив мені футбольний м’яч, щоб я з хлопцями на вигоні грав… Першого ж дня пішов я на вигін. А там — жодного хлопця. Як потім з’ясувалося, у сільмаг привезли морозиво і хлопці побігли туди. Ну, ганяю я сам того м’яча, тренуюсь, індивідуальну майстерність відточую. Одбив м’яч далеченько. Аж тут раптом з’явився незнайомий хлопець. Ну, може, трохи старшенький за мене. Вхопив м’яча в руки. Я подумав — забрати хоче, кричу: "Оддай!" А він мовчить, тільки усміхається. Кинув м’яч на землю, почав підбивати ногою. Я до нього, намагаюся забрати м’яча, а він весь час обводить мене, не дає забрати. "Оддай! — кричу. — Оддай, дурень!" А він знову — ні слова!.. Це мене ще більше роздратувало. "Оддай, — кричу. — Пришелепкуватий! Ідіот! Ненормальний!" І знову він — ні слова у відповідь… Нарешті він кинув м’яча, повернувся й пішов, так мені нічого й не сказавши… А потім я дізнався, що він глухонімий. І, до речі, казали, добрий, хороший хлопчик. Приїхав з батьками до родичів. Попрощатися. На Північ переїжджали вони. Хотів зі мною погратися, а я бач…
— Тю! — пхикнув Ромка. — І це весь гріх?… Подумаєш!..
— Еге! Подумаєш! У мене й досі перед очима його тремтлива усмішка…
— Тремтлива? — не зрозумів Ромка.
— Коли він усміхався, губи в нього тремтіли, — пояснив я.
— Дуже ти, Їжачку, вразливий, "впічатлітельний"! — сказав Ромка.
— Нічого ти, Ромко, не розумієш! — зітхнув я. — Якби можна було назад у минуле повернутися, я б зовсім по-іншому поводився…
— Думаєш, Козачок Ґулька може тобі допомогти в цьому? — примружився Ромка. — Викинь з голови!.. Козачок Ґулька тільки ґулі набивати може… Ой! Ой!
Ромка схопився за лоба. І одразу почувся голос невидимого Козачка Ґульки:
— Ото щоб не казав дурниць!.. Я не лише ґулі набиваю, а й усім, як можу, допомагаю… Я все чув, Васю, що ти казав пpo свої переживання. Біжи бери свої чарівні окуляри! А ти, Ромко, йди гуляй! Ця пригода не для тебе!
— Вибачай, Ромко! Сам винен. Було б не говорити того, що ти говорив.
— Та він же невразливий, "невпічатлітельний"! — мовив Козачок Ґулька.
— Ні-ні! — вигукнув я. — Він гарний хлопець! Тільки напускає на себе, щоб здаватися крутішим, мужнішим.
— Давай-давай, біжи по окуляри!.. А ти, Ромко, не думай… Справжні козаки були не лише мужніми, а й добрими, чуйними, людяними! — мовив Козачок Ґулька.
Я побіг по окуляри. А тоді, повернувшись, глянув на Ромку — такий він був зажурений і нещасний, що мені аж у серце кольнуло.
— Чого, Васю, задумався? — спитав Козачок Ґулька.
— Може, все-таки й Ромку візьмемо? Га? — прохально мовив я. — Хай би й він…
— Молодець, Васю! Я й думав, що ти так скажеш. Справді, добрий, чуйний ти хлопець!.. Давай візьмемо й Ромку!
І враз я відчув, що в руці в мене вже не одні, а двоє окулярів. По одному скельцю у кожних, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно ті окуляри і одразу побачили Козачка Ґульку на блакитному конику Літайку. Сіли ми на коника і тієї ж миті злетіли в небо.
— У Потойбіччя летимо! — сказав Козачок Ґулька. І знову, як і того разу, з шаленою швидкістю помчали ми небом. І знову бахнуло так, як бахкає, коли реактивний літак долає звуковий бар’єр. І знову ясна небесна блакить стала темно-синьою, знову під нами з’явилися сині дерева, сині будинки, синя трава… Ми прибули у Синє Потойбіччя і опустилися біля синього будиночка з високою трикутною вежею, на якій були великі годинники — по одному на кожному боці. І показували ті годинники різний час.
— Тут живе чарівник-годинникар Мить Митьович Часомір, — пояснив Козачок Ґулька. — Один годинник на вежі показує час теперішній, другий — час минулий, третій — час майбутній. Цей чарівник і може допомогти тобі, Васю, повернутися у минуле. Правда, тільки для доброго діла. Але попереджаю тебе, Васю, за повернення у минуле доведеться заплатити. За кожну хвилину днем майбутнього життя.
— Ого! — сказав Ромка.
— І якщо ти зробиш щось погане, повернутися вже не зможеш. Так у минулому й залишишся.
— Нічого поганого я не робитиму. Я згоден!
— Десяти хвилин тобі вистачить? — спитав Козачок Ґулька.
— А якщо не вистачить, можна буде продовжити? — спитав я.
— Можна. Тільки кожна продовжена хвилина буде коштувати двох днів майбутнього життя.
Ромка вже зробив рота бубликом, щоб сказати своє "ого!", але я вигукнув:
— Згоден!
— Ну, тоді я кличу Митя Митьовича, — і Козачок Ґулька піпікнув кілька разів так, як піпікають по радіо, коли сповіщають точний час. І з будиночка вийшов синій чоловічок з фіолетовими очима, у яких бігали жовтенькі бісики, наче секундні стрілки, — в лівому в один бік, у правому в другий. Чоловічок був кругловидий, з довгеньким гострим носиком, який весь час теж крутився то в один бік, то в протилежний. Козачок знову почав піпікати, як сигнали точного часу. Чарівник Часомір теж щось пропіпікав. Козачок Ґулька пояснив нам: