— Ах, ти ж! — каже сам до себе.— Коли мені оці троянди не скажуть, то хоч і сам тут засни!
Та й заграв він до красного куща троянд, що переплелися з терном і попнулись на високу стіну скель в найдальшому кутку садка. І бачить: ворухнулись трояндові кущі, ворухнулось високе терня, випурхнула з них маленька пташечка, ніби почало виявлятись на самій межі сонного царства якесь життя. Зрадів козак, підбадьорився, взяв повним голосом, аж трояндовий кущ зовсім відсунувся набік — і Красомил побачив у скелі маленьку брамку. Миттю вскочив він у кам’яний покій, побачив перекинену прялку, порвану пряжу, на одній лавці — стару бабу, що аж присвистувала, так хропла, а на другій лежала горілиць та, яку так довго шукав наш запорожець. Аж скам’янів Красомил: дійсно, хоч як він розумівся на красі, але за все життя ніколи не бачив такої чарівної красуні, як була Розалька. Розправив він чорний вус, витер червоні свої уста, нахилився й поцілував боярівну, та так голосно, немов десь добре дерево вломилося. І від цього поцілунку, від його голосного звуку в одній миті прокинулось все довкола. Розплющила ясні очка Розалька, радісно усміхнулась і простягла свої малі ручки до свого визволителя. Німа баба мерщій поставила прялку й почала сукати пряжу, кругом заспівали пташки, зашелестіли дерева, задзюрчали кришталеві потоки...
Козак і боярівна взялись за руки й пішли просто до їдальні...
А там було...
Таж не треба розповідати, що там було! Ви — діти розумні, й самі здогадаєтесь...