Чарівна мітла

Сторінка 2 з 2

Гроздана Олуїч

— Ходімо, дідусю!

Дідок спохопився, узяв мітелку й подріботів до міста. Натовп гультяїв мовчазно чалапав за ним на деякій відстані. Так дійшли вони до міста і до будиночка старого. І знову сміття відступило перед мітелкою. Засяяла бруківка перед будинком дідка, перед сусіднім будинком, розквітнув майдан. Натовп тільки здивовано перешіптувався. Усі тягнули руки до мітелки, штовхалися, відпихали одне одного. Проте, прибравши на майдані, мітелка знову злетіла у височінь, пролетіла по дузі й повільно опустилася біля ніг патлатого хлопчика. Цього разу ніхто не насмілювався відібрати її в малого. Люди стояли й мовчки дивилися на нього, мовби чогось чекали, аж поки одна жінка сказала:

— Дай-но мені мітелку, хлопчику! Я приберу лікарняний двір, аби хворі могли відчинити вікна...— Жінка ще навіть не договорила, а мітелка піднялася в повітря і полетіла до неї. Однак не встигла мітелка наблизитися до жінки, як її грубо вхопила чиясь рука.

— Спершу я вимету свій двір, а потім можеш прибирати, де хочеш! — крикнув жінці товстий вусатий нероба і побіг до свого будинку. Але щойно він підбіг до воріт, мітелка вирвалася з його рук і полетіла назад до жінки, яка хотіла прибрати подвір'я лікарні. Хоч як нероба за нею полював, хоч як лаявся, мітелка не давалася йому в руки й летіла до тих, хто думав не лише про себе.

Бігав вусатий нероба за мітелкою, бігав, аж поки чуприна на голові посивіла, проте так і не наздогнав її. Хто знає, може, він і досі бігає?..