— Стій! — крикнув я.
Чоловік засміявся й вибіг. Я кинувся за ним і опинився в... непроглядній темряві! Бах!
— О Господи! Я вас і не помітив, сер!
Я стояв на Ріджент-стрит і щойно зіткнувся з якимсь порядним на вигляд робітником. А за кілька кроків від мене стояв трохи розгублений Джіп. Ми з тим чоловіком вибачилися один перед одним, Джіп крутнувсь і з ясною усмішкою підбіг, так ніби тільки на хвилинку згубив мене з очей.
У руках він тримав чотири пакунки!
І ту ж мить узявся за мій палець.
Спершу я не знав, що й думати. Я роззирнувся, шукаючи поглядом дверей чарівної крамниці. Але їх
ніде не було! Ні дверей, ні крамниці, нічого! Лише звичайнісінький пілястр між салоном, де продають картини, і вітриною з курчатами!..
І я зробив єдине, що міг зробити в такому розгубленому стані: став край тротуару й помахав парасолькою, підкликаючи кеб.
— В екіпажі! — не тямлячи себе від радощів, вигукнув Джіп.
Я допоміг йому сісти в кеб, насилу згадав свою адресу й сів сам. Потім відчув у себе в кишені щось незвичайне і знайшов там скляну кульку. Я обурено викинув її на бруківку.
Джіп нічого не сказав.
Якийсь час ми обидва мовчали. Нарешті Джіп промовив:
— Оце була крамниця, тату!
І тут я подумав собі: а як сприйняв усе це він? На вигляд Джіп був цілий, здоровий, і це головне. Він не був наляканий, не був розгублений; його просто страшенно тішило те, як минув день, до того ж на колінах він тримав чотири пакунки.
Чорт, що ж там усе-таки було?
— Гм! — озвався я.— Малим дітям не можна ходити до таких крамниць щодня.
Джіп вислухав мої слова з властивою йому стриманістю, і на якусь мить мені стало навіть шкода, що я його батько, а не мати, й не можу тут-таки, в екіпажі, coram publico1, поцілувати його. "Зрештою, — подумав я, — не так уже все це й страшно!"
Але остаточно я заспокоївся аж тоді, як удома ми розпакували ті чотири згортки. У трьох із них виявилися коробки із звичайнісінькими, але такими гарними олов'яними солдатиками, що Джіп зовсім забув про тих "Справжніх чарівних солдатиків", яких бачив у крамниці. А в четвертому пакунку було кошеня — невеличке, біле живе кошеня, дуже жваве, славне на вдачу і з добрим апетитом.
Я розглядав усе це з полегкістю, хоч і не без остороги. І просидів у дитячій кімнаті хтозна й скільки часу...
Було це півроку тому. І тепер я починаю думати, що нічого поганого, власне, й не сталося. У кошеняті виявилося не більше чарів, ніж буває в усіх інших кошенятах. А солдатики трималися так стійко, що ними був би задоволений найсуворіший полковник. Ну, а Джіп?..
Розважливі батьки погодяться, що з ним я мав поводитись особливо обачно.
Але одного дня я таки не стримався й запитав:
— Джіпе, а що, якби твої солдатики раптом ожили й пішли марширувати?
— А вони й так живі, — відповів він. — Я знаю одне слово, і досить мені тільки відкрити коробку й сказати його...
— І вони марширують?
— Ну звісно, тату! Якби вони не марширували, я б їх і не любив!
Я не висловив подиву — це було б недоречно.
Відтоді я не раз пробував, коли Джіп грався з солдатиками, зненацька увійти до нього в кімнату. Але нічого чарівного в них я так і не помітив...
Отож важко сказати щось напевно.
І ще одне: щодо грошей. У мене непоправна звичка завжди платити по рахунку. Кілька разів я проходив туди й назад по Ріджент-стрит, шукаючи ту крамницю, але не знайшов. І все ж таки я схильний гадати, що в цій справі повівся чесно: коли вже ті люди, хоч би хто вони були, знають Джіпове ім'я і адресу, то нехай коли завгодно надішлють мені рахунок, я оплачу його залюбки.