Підійшла до малюнка, обсмикала рушник, краще квіти порів-няла, починає говорити до його стиха:
— Скажи, сумний, скажи, невеселий, ще й нерадісний: куди мої діти позаводив? Де мені їх шукати? Куди листи слати?
Витерла сльози, зітхнула.
— Як то в тій пісні співається:
Писала листи ніченьками,
А печатувала слізоньками,
А пересилала тими буйними вітроньками...
Чи так, сумний?
Мовчить, невеселий, мов із заліза кований, не гляне, бровою не поведе — твердий як криця. Тільки з думного чола, як огнем, па-шить, та ще причувається: ніби потаємки гуде в старій хатині бу-нтар — золотий дзвін:
І буде правда на землі!..
Повинна буть, бо сонце стане
І оскверненну землю спалить...