Чайка

Сторінка 4 з 4

Васильченко Степан

Підійшла до малюнка, обсмикала рушник, краще квіти порів-няла, починає говорити до його стиха:

— Скажи, сумний, скажи, невеселий, ще й нерадісний: куди мої діти позаводив? Де мені їх шукати? Куди листи слати?

Витерла сльози, зітхнула.

— Як то в тій пісні співається:

Писала листи ніченьками,

А печатувала слізоньками,

А пересилала тими буйними вітроньками...

Чи так, сумний?

Мовчить, невеселий, мов із заліза кований, не гляне, бровою не поведе — твердий як криця. Тільки з думного чола, як огнем, па-шить, та ще причувається: ніби потаємки гуде в старій хатині бу-нтар — золотий дзвін:

І буде правда на землі!..

Повинна буть, бо сонце стане

І оскверненну землю спалить...