— Що ж сталося з тим, качиним, підкиненим? — обірвав я Петра Мартинюка.
— Отож і сталося...— відповів він.— Бусли не помітили, що яйце не їхнє. Буслиха сіла на яйця, а бусел тільки те й робив, що годував її: носив ретельно жаб, вужів — усе, що повзає. Вивелися молоді — тоді й сталося лихо. Аж тепер бусел доглянув, що у їхньому гнізді негаразд: одна дитина як дитина — бусленя, а друга — каченя, щось чуже. Він день і ніч гасав по гребені даху зі страшним клекотом, мовби виклекочуючи одне й те ж: "Зрада! Зрада!" А буслиха стояла край гнізда й мовчки умирала.
Потім він знявся угору, злинув у небо, що його не стало й видно і, склавши крила, каменем упав на подвір’я. Через хвилину те ж саме зробила й буслиха. Заплатили смертю за легковажність отого шибайголови Підмінияйце. З того самого часу бузьки й вивелися з нашого села,— закінчив він.
А на чорній ріллі в проміннях ранкового сонця далі продовжувалося обрання вожака, який би повів буслину зграю через море, а потім, з новою весною, привів її назад, у рідні краї. Виходили нові й нові кандидати. Кому ж випаде здійснити цю важливу місію, повну не лише сили, але й мудрості? Чиїм крилам доручить себе буслина зграя?
Я дивився на свого товариша: у його білястому чубі снив туман, а його очі синіли, спиваючи ранкове небо.
Ми забули про свої рибальські снасті. За нашими плечима таємниче пробуджувався ліс, і пробуджувалося мінливе озеро.