— Фенні...?
— Ти знаєш, що я отримав на Різдво?
— Мабуть ні.
— Медичний Словник Блека.
— Непоганий подарунок.
— Я теж так думав. У ньому тисячі хвороб і всі в алфавітному порядку.
— То ти кажеш її звуть Фенні?
— Так. Я сказав їй, вибери щось собі. Будь-що в цій книзі можна вилікувати, лише призначивши потрібні ліки. Але ні, в неї щось інше. Просто для того, щоб ускладнити життя. Вона була однією з тих в школі, ну ти знаєш.
— Ким?
— Вона впала під час гри в хокей і зламала кістку, пр яку ніхто раніше не чув.
— Я не розумію як це може дратувати, — сказав Артур із сумнівом.
Вона, мабуть, була більш розчарована дізнавшись, що її назвали Фенні. Це дуже незрозуміле і гнітюче ім'я, таке, наче неодружена тітка, яку ніхто не любить, побилась об заклад сама з собою, що не зможе скласти до купи ім'я Фенелла.
— Не те, щоб я не співчував, — продовжив Рассел, — але я трохи роздратувався. Вона кульгала місяцями.
Він пригальмував.
— Це твій поворот, чи не так?
— Та ні, — сказав Артур, — мій через п'ять миль. Якщо все впорядку.
— Окей, — сказав Рассел після маленької паузи, щоб підтвердити, що це не той поворот, і знову збільшив швидкість.
Насправді це був потрібний поворот, але він не міг піти не дізнавшись більше про цю дівчину, яка заполонила його думки навіть не приходячи до тями. Артур також не міг вийти на наступних двох поворотах.
Врешті-решт, вони доїхали до містечка, в якому він жив, хоча те, що йому там трапиться він боявся уявити. Знайомі місцини промайнули повз, наче примари в темряві, і змусили здригнутись. Такий вплив мають тільки дуже нормальні речі, коли їх бачить непідготовлений розум у незнайомому світлі.
За своєю власною шкалою часу, наскільки він міг оцінити за обертаннями навколо незнайомих сонць, пройшло приблизно вісім років відто, як він втік із Землі. Але скільки часу пройшло тут, йому було важко визначити. І справді, речі, які тут відбувались були поза його виснаженим розумінням, тому що його рідної планети не мало тут бути.
Вісім років тому, під час ланчу, всю планету знесли, геть зовсім зруйнували величезні жовті кораблі вогонів, які зависли в обідньому небі так, ніби закон гравітації був не більш ніж місцевим правилом і порушити його не важче ніж неправильно припаркуватись.
— Галюцинації, — сказав Рассел.
— Що? — запитав Артур, вийшовши зі свого потягу думок.
— Вона каже, що страждає від дивних галюцинацій, ніби вона справді живе у реальному світі. Немає сенсу запевняти її, що вона живе в реальному світі, тому що вона просто відповість, що саме через це галюцинації такі дивні. Не знаю як ти, а для мене така розмова дуже виснажлива. Дати їй таблетки і звалити кудись на пиво — ось мій варіант. Я маю на увазі тинятися десь, скільки можливо, а ти як гадаєш?
Артур нахмурився вже не перший раз.
— Ну що ж…
— І всі ці сни і кошмари. І лікарі, які розповідають про стрибки в її мозкових хвилях.
— Стрибки?
— Це, — сказала Фенні.
Артур крутнувся назад і витріщився на її зненацька відкриті, але повністю пусті очі. Не важливо на що вона дивилась, це було десь поза машиною. Її очі затріпотіли, голова сіпнулась і вона знову спокійно заснула.
— Що вона сказала? — запитав він з тривогою.
— Вона сказала "це".
— Що "це"?
— Що "це"? Звідки, в біса, я можу знати? Це їжак, це димохід, це інша пара пінцетів Дона Альфонсо. Вона навіжена і гавкає, хіба я не згадував цього?
— Здається ти не дуже хвилюєшся за неї. — Артур спробував сказати цю фразу якомога невимушено, але здається не спрацювало.
— Слухай сюди, покидьку...
— Добре, вибач. Це не мої справи. Я не хотів, щоб це так прозвучало, — сказав Артур. — Я знаю, ти дуже піклуєшся про неї, це ж очевидно, — збрехав він. — Я знаю, що тобі доводиться якось справлятись з цим. Вибач мені, будь ласка. Я щойно прилетів автостопом з іншого кінця туманності Кінська Голова.
Артур нестямно втупився у вікно.
Він був вражений тим, що серед усіх сенсацій, які боролись за місце в його голові сьогодні, коли він повернувся до дому, який, як він думав, зник у забуття навіки, одна думка його приваблювала найбільше — одержимість дивною дівчиною, про яку він нічого не знав, крім того, що вона сказала йому "це", і того, що її брата слід відправити на планету вогонів.
— То, що це за стрибки, ну ті стрибки, про які ти згадував? — сказав він як міг швидко.
— Слухай, це моя сестра, я навіть не знаю навіщо я розповів тобі все це...
— Добре, вибач. Мабуть, тобі краще дати мені вийти. Ось це...
Коли він це сказав, то вийти він вже не міг через те, що буря, яка оминула їх, раптом повернулась назад. Блискавки розсікли небо і, здавалося, що хтось розлив щось дуже схоже на Атлантичний океан прямо на них.
Рассел зосереджено лаявся і крутив кермо протягом кількох секунд доки небо виливалось на них. Він вилив свою лють різко натиснувши на педаль газу аби обігнати вантажівку з написом "МакКіна перевезення в будь-яку погоду".
Напруга спала разом із дощем.
— Все почалось с того, коли агента ЦРУ знайшли в резервуарі, і ще у всіх тоді почались ті галюцинації і таке інше, ну ти пам'ятаєш?
Артур запитав себе чи варто згадувати ще раз, що він щойно проїхав автостопом з іншого кінця туманності Кінська Голова і був дещо не в курсі цих і великої купи інших пов'язаних і дивних речей, які стались останнім часом, але він вирішив, що це лише погіршить обставини.
— Ні, — сказав він.
— Це саме той момент коли вона зламалася. Вона була в якомусь кафе. Рікмансворт. Не знаю, що вона там робила, але саме через це вона зламалася. Мабуть, встала і спокійно оголосила, що пізнала дивовижне одкровення чи щось подібне, трохи погойдалася, здивовано озирнулась і нарешті зламалася, почавши кричати на сендвіч з яйцем.
Артур здригнувся.
— Дуже прикро це чути, — сказав Артур трохи сухо.
Рассел щось пробурчав під ніс.
— То що, — запитав Артур у спробі зібрати все до купи, — робив агент ЦРУ у резервуарі?
— Пірнав і виринав звісно. Він був мертвим.
— Але що...
— Ну давай, ти ж пам'ятаєш всі ті речі. Галюцинації. Всі казали, що то ЦРУ випадково викрило себе, коли випробовувало нові наркотики чи щось подібне. Якась божевільна теорія, що замість того, щоб захоплювати країну буде набагато дешевше і ефективніше змусити всіх думати що їх захопили.