Коли цей чоловік говорив ви були раді, що він досить часто використовує посмішку, яка змушує вас так почуватися.
— О так, — сказав він, — вони приходять відвідати мене. Сідають прямо тут. Якраз там, де ви сидите.
Він розповідав про янголів із золотими бородами і зеленими крилами, взутих в сандалі Др. Шолл.
— Вони полюбляють їсти начос, бо не знають звідки вони беруться. А ще дудлять багато коли і взагалі дуже чудові як не крути.
— Дудлять? — запитав Артур. — Чудові? То, ем... коли це відбувається? Коли вони приходять?
Він, як зазвичай, спрямував свій пильний погляд на Тихий океан. На межі між водою і сушею бігали маленькі побережники, в яких, здається, була одна єдина проблема: їм треба було знайти їжу у піску, який щойно омило хвилею, і в той же час не дозволити воді намочити лапки. Щоб якось справитись з цією проблемою вони бігали виконуючи дивні рухи, наче сконструйовані кимось дуже розумним у Швейцарії.
Фенчьорч сиділа на піску і бездумно малювала на ньому каракулі.
— У вихідні, зазвичай, — сказав Вонко Адекватний, — на маленьких скутерах. Це класний транспорт.
Він посміхнувся.
— Розумію, — сказав Артур. — Розумію.
Фенчьорч легенько кашлянула, щоб привернути увагу Артура. На піску вона намалювала маленьких чоловічків, які летіли серед хмар. На секунду він подумав, що вона намагається збудити його, але потім зрозумів, що це був докір. "Хто ми такі," — казала вона, — "щоб, вважати його божевільним?"
Його будинок був безсумнівно своєрідним, і оскільки це була перша думка, з якою стикнулись Артур і Фенчьорч, вона допоможе найкраще описати дім.
А він виглядав саме так:
Вивернутим.
Насправді вивернутий до такої міри, що їм довелося паркуватись на килимі.
На протязі того, що зазвичай називають зовнішньою стіною, яка була зі смаком оздоблена у рожевий, що використовують в інтер'єрах, колір, висіла купа книжкових поличок, а також кілька тих дивних столиків на трьох ніжках, з напівкруглою стільницею, які стоять так, наче пропонуючи комусь розбити їх об стіну, і картини, які, очевидно, створені для заспокоєння.
Та справжня дивина була з дахом.
Він загинався сам на себе, наче у Мауріца Корнеліса Ешера була бурна ніч у місті. Звичайно оповідач не може припускати, що такий випадок був насправді, хоча інколи важко, дивлячись на його картини, особливо на ту зі сходами, не поцікавитись чи вона йому бува не приснилась після однієї з таких тусовок. Крім даху, маленькі канделябри, які мали бути всеридині висіли зовні догори дриґом.
Це збентежувало.
Табличка над вхідними дверима вказувала "Виходь", і от, нервуючи, вони так і зробили.
Всередині, звичайно, було як назовні. Груба цегляна кладка, гарні графіті, стічний жолоб у хорошому стані, вимощена стежка, пару маленьких дерев і кілька прохідних кімнат.
Внутрішні стіни були розтягнуті, незвичайно загнуті і на кінці відкриті так, наче це оптична ілюзія, яка змусила Мауріца Ешера насупити брови і запитати себе: "Як це так вийшло, намотати Тихий океан сам на себе."
— Привіт, — сказав Джон Вотсон, він же Вонко Адекватний.
Це добре, подумали вони, з "Привіт" ще можна справитись.
— Привіт, — відповіли вони з несподіваною посмішкою.
Тривалий час, здавалося, він був неохочим говорити про дельфінів. Чоловік виглядав відстороненим і постійно казав "Я забув..." як тільки згадували про них. Натомість він з гордістю влаштував екскурсію своїм ексцентричним будинком.
— Я отримую від цього задоволення, — сказав він, — у дивний спосіб, і нікому не завдаю шкоди, — і продовжив, — принаймні, яку б не зміг виправити компетентний окуліст.
Він їм сподобався. Це була відкрита людина, яка заохочувала до розмови і могла покепкувати з себе перед тим як це зробить хтось.
— Ваша дружина, — сказав Артур поглянувши навколо, — згадувала якісь зубочистки. Він сказав це із занепокоєним виглядом, наче боявся, що вона може раптом вискочити з-за дверей і знову згадати про них.
Вонко Адекватний засміявся. Його легкий м'який сміх звучав як один із тих, якими він сміявся раніше, і які його повністю задовольняли.
— Ай, справді, — сказав він, — це було того дня, коли я нарешті зрозумів, що світ геть зовсім з'їхав з глузду, і тому побудував Божевільню, щоб покласти його туди. Бідненький, я сподівався йому стане краще.
Це була точка, в якій Артур знову занервував.
— Тут, — продовжив Вонко Адекватний, — ми за межами Божевільні. Він знову вказав на грубу кладку, шви у фундаменті і стічний жолоб. — Пройдіть через ті двері, — він тицьнув пальцем у двері, через які вони спершу ввійшли, — і ви опинитесь у Божевільні. Я намагався прикрасити його, щоб мешканцям було комфортніше, але один багато не зробить. Я ніколи не заходжу туди сам. Якщо мене коли не будь спокушає думка увійти, що останніми днями буває неймовірно рідко, то варто лише поглянути на знак над дверима і я відступаю.
— Отой? — запила Фенчьорч, вказуючи, доволі спантеличено, на синю табличку з якимось інструкціями.
— Так. Там слова, які нарешті перетворили мене у відлюдника. Це було доволі несподівано. Я їх побачив і одразу зрозумів, що потрібно робити.
На знаку було написано:
Тримайте паличку за середину. Змочіть гострий кінець в роті. Вставте у міжзубний проміжок, тупим кінцем до застряглого предмета. Застосуйте легкі рухи вверх-вниз.
— Мені здається, — сказав Вонко Адекватний, — що будь-яка цивілізація, яка настільки втратила голову, що додає детальний набір інструкцій до зубочисток, більше не цивілізація, в якій я міг би жити і залишитися при здоровому глузді.
Джон задивився на океан, наче підбурюючи його, щоб той кричав і лаявся на нього, але він спокійно лежав і грався з побережниками.
— Про всяк випадок, мушу сказати, що розумію як це може збоку виглядати, але я повністю при здоровому глузді. Ось чому я називаю себе Вонко Адекватний — просто, щоб запевнити людей, що так воно і є. Вонко називала мене мама, коли я був малим, незграбним і змітав все на своєму шляху, а адекватний, це те, як почуваюсь, — додав він, з однією з тих посмішок, які змушують тебе відчути: "О, так. Тоді все чудово." — і ким маю намір залишитись. Може підемо на пляж і там ви розповісте, про що хотіли поговорити.