— А як щодо вас, молода леді? — сказала вона. — Це на апарат діалізу для Анджі. Розумієте, вона виходить на пенсію. Так?
Вона розтягнула свою маленьку посмішку ще далі по лицю. Їй варто було б зупинись, такими зусиллями в неї скоро трісне шкіра.
— Ее, ось, тримайте, — сказав Артур, і тицьнув п'ятдесятицентову монету жінці, з надією, що це її віджене.
— О, та ми тут при грошах, чи не так? — з посмішкою сказала жінка. — Чи ви не з Лондона бува?
— Та ні, все нормально, справді, — сказав він помахавши рукою. А жінка тим часом, почала із жахливою неквапливістю відривати п'ять квитків, один за одним.
— Тільки ви повинні забрати свої квитки, — наполягла вона, — інакше ви не зможете отримати призи. А це дуже гарні призи, розумієте? Вони вам дуже пасуватимуть.
Артур вхопив білети і подякував настільки різко, наскільки міг.
Жінка знову повернулася до Фенні.
— А як щодо...
— Ні! — Артур ледве не кричав. — Це для неї, — пояснив він, розмахуючи п'ятьма новими квитками.
— О, зрозуміло! Як мило!
Вона огидно посміхнулась їм обом.
— Ну що ж, я сподіваюсь, що ви...
— Звісно, — відрізав Артур, — дякую.
Жінка нарешті відправилась до наступного столика. Артур розпачливо повернувся до Фенні, і з полегшенням побачив, що вона заливалась безшумним сміхом.
Він зітхнув і посміхнувся.
— Так на чому ми зупинились?
— Ти саме називав мене Фенні, а я хотіла попросити тебе так не робити.
— Що ти маєш на увазі?
Вона помішала маленькою дерев'яною паличкою в томатному соці?
— Ось чому я запитувала тебе чи ти друг мого брата. Чи напівбрата, якщо по справжньому. Він єдиний, хто називає мене Фенні і я не в захваті від цього.
— То яке...?
— Фенчьорч.
— Як?
— Фенчьорч.
— Фенчьорч?
Вона грізно глянула на нього.
— Так, — сказала вона, — і якщо ти продовжиш задавати те саме дурнувате питання, яке задають всі інші поки не доведуть мене до сказу, то я дуже розлючусь, розчаруюсь в тобі і плюс до всього, закричу. Тому пильнуй.
Вона посміхнулась, трохи труснула головою вперед, так що закрила лице волоссям і визирала з-за нього на Артура.
— О, — сказав він, — це трохи несправедливо, чи не так?
— Так.
— Чудово.
— Ну добре, — сказала вона, — можеш запитати якщо хочеш. І може тоді ми нарешті покінчимо з цим. Це все одно краще, ніж називати мене Фенні.
— Ймовірно... — сказав Артур.
— Залишилось лише два квиточки, тому я вирішила, якщо ви були такі щедрі минулого разу...
— Що? — перервав Артур.
Жінка із завивкою і посмішкою, і вже тепер майже порожньою книгою гардеробних квитків, наразі розмахувала двома останніми квитками перед його носом.
— Я подумала, що дам вам можливість перемогти, тому що призи справді такі чудові.
Вона зробила вираз обличчя ніби розповіла щось конфіденційне.
— Дуже смачні. Я точно знаю, що вони вам сподобаються. А ще ми також хочемо зібрати...
— На апарат діалізу для Аджі, — закінчив Артур. — Ось.
Він простягнув їй ще дві десятипенсові монети і забрав квитки.
Здавалося жінку осяйнула думка. Осявала вона їй дуже повільно. Можна було навіть побачити як вона надходить, наче хвиля на піщаний пляж.
— Ой лишенько, — сказала вона, — я вам не завадила?
Вона стурбовано поглянула на них обох.
— Та ні, все в порядку, — запевнив Артур. — Все, що могло б бути в порядку, — наполягав він, — уже в порядку.
— Дякую, — додав він.
— А хіба ви, — сказала вона, із тривожним екстазом занепокоєння, — не ці... не закохані?
— Важко сказати, — промовив Артур. — У нас ще не випадало можливості поговорити.
Він поглянув на Фенчьорч. Вона посміхалась.
Жінка з розумінням кивнула.
— Я покажу вам призи за хвильку, — сказала вона і кудись зникла.
Артур, зітхаючи, повернувся до дівчини, про яку йому було важко сказати чи він закоханий в неї, чи ні.
— Ти збирався мене про щось запитати, — сказала вона.
— Так, — сказав Артур.
— Ми можемо зробити це разом, якщо ти хочеш, — сказала Фенчьорч. — Ти хочеш спитати, чи мене знайшли...
— ... у сумці... — продовжив Артур.
— ... у відділенні для багажу... — промовили вони разом.
— ... на станції Фенчьорч, — закінчили вони.
— І відповідь, — промовила Фенчьорч, — ні.
— Чудово, — сказав Артур.
— Мене зачали там.
— Що?
— Мене за...
— У відділенні для багажу? — засміявся Артур.
— Ні, звичайно ні. Не будь дурнем. Що моїм батькам у відділенні для багажу? — запитала вона, наче захоплена зненацька.
— Ну, я не знаю, — нерозбірливо промовив Артур, — чи швидше…
— Це відбулось у черзі за квитком.
— Черзі…
— Так черзі за квитком. Так вони це назвали. Батьки не дуже хотіли розповідати. Лише сказали, що я собі навіть не можу уявити наскільки нудно стояти в черзі за квитком на станції Фенчьорч.
Вона скромно відпила томатного соку і поглянула на годинник.
Артур ще якусь мить продовжував щось булькотіти.
— Я від'їжджаю через кілька хвилин, — сказала Фенчьорч, — а ти так і не розповів мені свою жахливо незвичайну історію, яку так палко хотів розказати.
— Чому ти не хочеш, щоб я підвіз тебе до Лондона? — запитав Артур. — Сьогодні субота, мені немає чим особливо зайнятися.
— Ні, — відповіла Фенчьорч, — дякую, дуже мило з твого боку, але ні. Мені треба побути самій кілька днів.
Вона посміхнулась і знизала плечима.
— Але…
— Ти можеш розповісти мені іншим разом. Я дам тобі свій номер.
Артурове серце виривалося з грудей поки вона записувала свій номер на шматочку паперу, і передала йому.
— Тепер ми можемо розслабитися, — сказала вона посміхаючись.
Ця посмішка поволі заповняла все всередині Артура. Він піймав себе на думці, що зараз лусне.
— Фенчьорч, — сказав він, вимовивши ім'я з насолодою. — Я…
— Коробка, — повідомив голос десь ззаду, — цукерок з вишневим лікером, і також, я знаю, що вам обов'язково сподобається, грамофонна платівка з традиційною шотландською грою на волинці…
— Так, дякую, справді чудові призи, — погодився Артур.
— Я подумала, вам слід поглянути на них, — сказала манірна жінка із завивкою, — раз ви прямісінько з Лондона…
Вона гордо простягла їх Артуру, щоб той побачив. Він побачив, що це справді були коробка цукерок з лікером і платівка із записом гри на волинці. Вони були тим, чим і мали бути.
— А тепер я залишу вас наодинці, — сказала вона, легенько поплескавши по плечу, киплячого від люті Артура, — але я точно знаю, що ви хотіли їх побачити.