лі об широке латаття. А вітер метав лози, ламав на вербах
гілля... 4
— Страшно,— промовила Галя.
Взяв її за руку, глянув в очі і не зміг одірвати погляду. В голові роїлись думки... "Запам'ятати цей вираз... запам'ятати..."
— Що ви так придивляєтесь до мене?
— Ніколи... не забуду...
—
Вона відвела очі, а він знову потім дивився на луг, де стояли копиці сіна, де виблискували, омиті першими краплями дощу, зелені лози, що їм ні на хвилину не давав спокою вітер, і здавалося — не гілля то гойдалось, а хтозна-звідки налетів морський прибій, бушує й гонить зеленаві хвилі аж до сизої Десни.
Максим відчув гаряче дівоче плече. Опам'ятався й несподівано запитав у неї:
— Галю, а ви... думали про мене? Схиливши голову, вона тихо промовила:
— Нащо це вам знати?
— А так... Може, тому, що я думав про пас.
— Ви? — здивовано перепитала і зашарілася ще дужче.— Ви, мабуть, жартуєте, смієтеся з мене?
— Чого ж сміятися? Правду кажу. Ударив грім.
І знову Галя, мов дитя, притислася на мить до Максима...
— Пробачте...
— Чого ж, можна,— поклав свою руку їй на плече.— Галю! — промовив до неї стиха.— Цієї зустрічі з тобою ніколи в житті не забуду.
Наче крила пташині, підвелись її темні брови, а очі засвітились потайною, не розкритою до кінця радістю й безмірним щастям.
— Скажіть... нащо ви запитували, чи думала про вас... Нащо?
В цю хвилину вона була прекрасна, і він дививсь на неї, не в змозі одірвати своїх очей, відчуваючи, як гаряча кров розливається по всьому тілу, туманить голову, збуджує в ньому пристрасне бажання обійняти її, поцілувати в оці повні вишневі губи...
І він обійняв її. Не пручалась. Дівочі губи потяглися до його губів...
На обличчя її падали краплі з віт, шумів дощ, шуміла над ними верба.
Несподівано вирвалась з обіймів, побігла...
— Галю! Галю!
Не оберталась, тільки майнула між лозами її біла вишивана сорочка.
"Втекла... Це я винен, я! Нащо було таке робити. Образилась чи злякалася? Злякалась..."
Побіг доганяти, але Галя наче крізь землю провалилась. Даремно він гукав її, даремно оглядав навколишні кущі.
Ніде її не було.
Злива швидко вщухала. Світлішало небо.
Не чекаючи, поки розгодиниться зовсім, Максим узяв недо-кінчений пейзаж, наловлену рибу та й пішов навпростець до переправи.
371 13*
З-за хмар визирнуло сонце, заблищали умиті трави, кущі, лози, дерева. Над піскуватими берегами починала здійматися пара. По той бік річки біля човна сидів Грицько. Не чекаючи, поки його гукнуть, він одчалив від берега.
— Добре вас намочило,— сказав Грицько, оглядаючи Максимову одежу.— Я на пристані заховався, а тут колгоспниці мене гукають. Перевіз дівчат — жінки кличуть. І їх перевіз. А тоді дощ як уперіщить — ледве встиг до пристані добігти.
— Спасибі тобі за вудку...
— Нема за що дякувати.
— А ти, Грицько, не помітив... Чи переїжджала тут... дівчина у вишиваній сорочці?
Хлопець байдуже відповів:
— Тут їх багато переїжджало у вишиваних сорочках. Сідайте.— Попливли. Грицько, оцінюючи в'язку з рибою, сказав:— Оце буде що їсти. Окунць добрі. А малого йоржика треба було б назад у воду пустити — хай би підростав.
Над річкою літали чайки. Понад берегом з вудками вже стояли хлопчики, та Максим не звертав на них уваги, бо думав він у цю хвилину про Галю.
"Не могла ж вона переправитись. У таку зливу хто б же її перевозив?"
Та протилежний берег був порожнім. Ніхто не виходив з ліз, ніхто не прямував до переправи.
"А може, вона десь там залишилася і просушує одежу?"
Човен вдарився носом у пісок. Подякувавши за перевіз, Максим пішов собі берегом. Виблискували лози. На подзьобаному дощем піску залишалися відбитки його босих ніг.
Зустрілися дачниці, що простували на пляж. Одна з них, позираючи на рибу, спитала:
— Де це ви купили?
— Ніде не купив — сам наловив,— відповів неохоче.
А за кілька хвилин він уже йшов стежкою через город. З докором зустріла його на ґанку мати:
— І риба того не варта, як оце ти промок увесь біля річки.
— Нічого, висохне. Зате риби наловив. Добра буде юшка.
— Тут і на юшку вистачить... і на смаження... Мерщій же переодягайся та сідай обідати. А то, бач, аж очі позападали.
— Чому б їм позападати? Таке, мамо, скажете.
Минув день. Надходив теплий літній вечір. Із-за Десни поверталася череда, здіймаючи пахучий пил з дороги.
Пройшли повз двір сільські хлопчики з саморобними вудками. Кожен ніс добру в'язку риби. Потім з провулочка з'явився Грицько з веслами на плечах. Побачивши на ґанкові Максима, спинився.
— А я й не знав, що ви тут живете.
— Заходь у гості, добру книжку дам почитати. Хлопець поставив весла.
Загорілися очі цікавістю.
— Ану покажіть. Тільки як про Робінзона, так я вже читав. І Жюль Верна перечитав, і Гайдара. У нас добра шкільна бібліотека. А потім ще колгоспна є. Там теж дуже багато книг.
— Я тобі дам... знаєш яку? Я тобі дам твори Васильченка.
— Ну, давайте, подивлюся.
А коли взяв книжку, несподівано запитав:
— Ви не боїтеся?
— Чого?
— А я от візьму та й не поверну її вам.
— Повернеш. Я тебе розшукаю. Ти хлопець на селі помітний.
Така оцінка сподобалась Грицькові.
Він обережно поклав томик під руку, взяв весла па плече.
— Почитаю з хлопцями біля пристані, почитаю й рибалкам на дозвіллі. Вони люблять слухати.
Він одійшов кілька кроків, потім, згадавши щось, повернувся назад.
— Колись ви питали в мене, щоб сорочку вишити. Хочете, то ходіть зараз до моєї сестри. Не пошкодуєте. Добре вам зробить. Я її попрошу, і вона для мене постарається.
З хати вийшла Максимова мати, оглянула хлопця.
— А чий же це молодець?
— Це Грицько — мій приятель. Запрошує до себе. Сестра в нього вишивальниця.
— Що ж, піди домовся з нею.
— Піду.
Через якийсь час Грицько з Максимом завернули у вузеньку й тиху вуличку. Позвисало над нею гілля вишень, шовковиць, слив. З річки поверталася качка з каченятами. Мукало посеред дороги теля, припнуте на вірьовці до кілочка.
— Оце ось і наша хата.
Над хатою широко розкинула своє гілля стара тополя. А перед вікнами буйно цвіли рожі, багряними кущами горіла красоля, звивались на тичинах кручені паничі, жовтіли чорнобривці... І кожна квітка, здавалося, хотіла зазирнути до хати, хизуючись перед шибкою своєю красою: "А подивіться, мовляв, яка я гарна". Поблизу хати стояв хлівець. Хрюкав у ньому підсвинок, бродили по двору гусенята.