— Обіцяю. Завтра вас ждатиму... Добре?
— Гаразд. Прийду надвечір, після роботи.— І Галя з подругою пішли собі далі, а Максим зайшов на подвір'я і сів на приступці ґанку, милуючись і повновидим місяцем, і сонною шовковицею, дрімливими вербами й узорчатими кущами лози, що причаїлися в кінці городу. Навколо тиша... ніч...
Галя додержала свого слова.
Мало не два тижні зустрічалася вона з Максимом, коли була в неї вільна година. 1 за цей час обоє встигли так подружити між собою, наче знали вже одне одного багато літ.
А може, то була не тільки дружба? Бо Максим місця собі не знаходив, якщо вона чомусь не приходила до нього в умовлений час. Він тоді ставав похмурий, мовчазний. Душу його огортала журба. Та досить було з'явитися Галі, як одразу в очах його спалахувала нестримна, нічим не затьмарена радість...
Так визріває квітка, зігріта сонцем, що ось-ось має розпустити свої пишні пелюстки. Так, певно, й в серцях їхніх народжувалось кохання, хоч про нього не говорилося між ними ані слова.
Сьогодні Максим встав на світанку і цим здивував матір.
— Куди це ти так рано зібрався?
— До озера піду.
— Все одно, мабуть, не зловиш нічого, а час прогаєш. Та не поснідаєш вчасно, й на обід запізнишся. Я краще на базарі куплю доброї риби.
— Та я не рибалити. ¿1 працюватиму.
Швидко одягнувся. Мати поклала йому шматок хліба, баклажанів, кілька качанів кукурудзи, яку він особливо любив.
Пішов з хати. Сонце ще не сходило, але вже рум'яно займалося на сході небо.
Поспішав. Минув уже лози, йшов понад затокою річки.
Тиха Десна. Ані хвильки. Наче першим льодком взялась поверхня. З криком літали над водою чайки.
Максим підійшов до місця перевозу. Біля човна, зігнувшись, сидів хлопчик.
"Спить",— подумав Максим і стиха гукнув:
— Ей, малий, перевезеш на той бік? Малий схопився відразу на ноги.
— Грицько? Оце ти так рано встаєш?
— Чого ж рано? Скоро сонце сходитиме. Може, кому треба через Десну переправитись. Всякі діла в людей...— Він узяв з човна весло.
— А ти ж добре вмієш правити човном?
Більшої образи для Грицька годі й шукати. Він навіть не знав, що відповісти на це запитання, а тільки сплюнув собі на руки та й сердито сказав:
— Сідайте.
Та хто не знає Грицькової майстерності? Він у яку завгодно непогоду, коли хай отакенні хвилі здіймаються, поведе свого човна. І ні вітер, ні навіть справжня буря його не злякає. Він виріс біля цієї річки, сотні людей перевіз і на цей, і на той бік, а ніколи ще не було якогось випадку...
— Це ж ви, мабуть, до озера зібралися? Озера у нас красиві. Ото, бачите, верба росте? Прямо до неї і йдіть. А захочете, підете далі, через поле, де наші колгоспники сьогодні сіно збиратимуть. Оте дальнє озеро більше й глибше, та й риба в ньому водиться добра.— Грицько круто повернув човна і несподівано запитав:—А для чого оця рама з полотном, і оці планки, і ящичок?
— Це не планки, це зветься мольберт, а в ящику — фарби, пензлі, палітра...
— Так ви будете студент маляр чи так просто... любитель-дачник?
— Ні, я не любитель-дачник.
— То, певне, булгактер?
— А чому ти так гадаєш? — І Максим щиро засміявся.— Хіба я схожий на бухгалтера?
— Трошки є... схожості... Торік у нашім селі цілий місяць жив один булгактер... Так він теж любив малювати.
— Ні, ти не вгадав. Я художник.
Помітно було, що йому не повірив Грицько, бо лукаво так усміхнувся, і вже потім, причаливши до берега, спитав:
— І ви все, як є, можете змалювати? І річку, і луг, і сіножаті?
— Можу.
— А мене зможете?
— І тебе зможу.
— Та невже?.. От коли б ви мою сестру змалювали. Вона добра вишивальниця. Зараз в артілі робить... Є у нас при колгоспі така артіль. Так її вишивку навіть до Києва возили на виставку.
— Оце добре, що в тебе сестра майстерниця. Мені сорочку треба вишити.
— Може... Вона все може: і скатерті, і рушники, і сорочки. Скажете, то я вас приведу до неї.
Максим, заплативши хлопцеві за перевіз, пішов піскуватим берегом до ліз, а вслід йому дивився Грицько й думав: "Бреше. Хіба такі художники бувають? Він — як усі... І нічого в ньому немає такого... Не інакше булгактер".
Одіпхнув човна, поплив на той бік, де стояли вже дві колгоспниці з серпами в руках, гукаючи перевозу.
З лозяних кущів виходила колгоспна череда. Хльоскали батоги пастухів. Під сотнями ратиць хлюпотіла вода. Худоба вплав переправлялася на той бік річки, де були запашні й ситі луги.
Максим, минувши густі зарості ожини, переплетені хмелем, опинився на поляні. І тут, наче в казці, перед очима постало чарівне й тихе озеро.
Знялася з нього пара диких качок, прохурчала крилами над головою і швидко зникла, сівши, пониє, иа тихій заводі річки.
Густі лози, немов вінок, обрамляли собою берег. Виросла понад водою густа й сита трапа, а під берегами і латаття, і кропивка, і водорості. Наче у величезному акваріумі, плавали тут зграйки дрібної риби.
Максим почав працювати.
Підводилось сонце. Ставало душно. Починали дошкуляти комарі. До берега підпливла зелена жаба, витріщилась банькуватими очима на художника і нікуди не втікає.
Та тільки майнула по воді крилата тінь від коршака, як одразу жаба зникла під лататтям.
Раптом зашаруділо поблизу гілля, а через хвилину з густої зелені ліз з'явився Грицько.
— Малюєте? — запитав він, насовуючи на лоба козирок.
— Малюю... А ти будеш тут рибу ловити?
— Попробую,— сказав Грицько тоном досвідченого рибалки, розмотуючи саморобну вудку.
Диво дивне. Бачив Максим, як одразу ж почало клювати, і гусячий поплавець зник під водою. Спокійно витягнув Грицько окуня, нанизав на лозину і знову закинув гачок на те саме місце.
І знову витяг окуня.
— Щастить тобі,— сказав Максим,— тільки що прийшов — і вже он яких два окуні маєш.
— А це нам невдивовижу. Коли матері треба па юшку, я прийду сюди на годину чи дві й отаку низку додому несу. Ловити їх треба вміючи.
Між лататтям знову вирувала вода. Розчепіривши колючі плавники, метався на гачку окунь.
— На добре місце натрапив.
— А я на цьому місці завжди їх ловлю. Оце тут, та ще за полем є озеро. Там теж окуні водяться.
Грицько, помітивши, що в його бік часто зиркає художник, спитав:
— Що ви на мене так дивитесь? Може, збираєтесь малювати?