— Ти, дівчино, з Комарівки чи з Журавки? — спитав Ястшембський, дивлячись Василині просто в вічі.
— З Комарівки,— сміливо одказала Василица.
Ястшембський переглянувся з Лейбою. Лейба знов химерно кивнув борідкою по-козиному.
Василина стояла й ждала. Ястшембський помаленьку одлічував гроші і одним оком все поглядав на Василину. Василина почервоніла, як маківка.
— А хто це тобі, дівчино, вишив таку гарну сорочку? — спитав посесор, кидаючи помаленьку гривню за гривнею на стіл.
— Сама вишила. Хіба я маленька, щоб сама не вишила собі сорочки.
— Гарна в тебе сорочка,— сказав панич через зуби і все дивився на Василину, а руками насилу ворушив п’ятаки по столі.
— А чи не стала б ти, дівчино, робити в мене на буряках ціле літо й осінь? — спитав пан.
— Чом не стала б? Аби тільки батько пустили,— сказала Василина.
— Як будеш робити в мене ціле літо, то я одріжу тобі матерії на спідницю. Ходитимеш до мене ціле літо на буряки? — спитав пан.
— А чом же,— сказала Василина.
— Постій же трохи, ось я розщитаю людей. Я буду роздавать своїм журавцям гостинці, то й тобі дам,— сказав Ястшембський.
Василина одійшла од стола і стала коло стіни. Довго підступали до стола люди, довго брязкали п’ятаки на столі. В кінці всього приступив Лейба, прийшли й музики й забрали гроші за свою працю, Ястшембський встав й оповістив, що буде роздавати гостинці тим журавцям і комарівцям, які робитимуть в його в жнива та восени. Багато людей вийшло з контори, але чимало й зосталося, ждучи гостинців. Посесор повернув ключ коло стола. Замок дзенькнув. Ключі забряжчали.
Ястшембський одчинив двері в канцелярію. Молодиці й дівчата всі разом пообертались до дверей, неначе нагляділи якесь диво. Канцелярія була в той час справді дивом. Трудно було розібрати, чи то канцелярія, чи крамниця. На столах, на конторках, на полицях і навіть на вікнах лежали цілі штуки усякої матерії. Довгі кінці од кожної штуки зумисне були позвішувані до самого долу. На одному столі, як жар, горіла червона матерія з зеленими та синіми дрібненькими квітками; на другому столі зеленіла, неначе трава в лузі, зелена матерія з лапатими червоними квітками. З високої конторки спускався до самого помосту жовтогарячий ситець з чорними смужками та червоними букетами. Квітчасті й картаті хустки були розкидані по вікнах, по поличках. Коло порога на кілочках висів цілий ряд смушевих чорних та сивих шапок, оповитих червоними одеськими поясами.
Пан Ястшембський ходив по канцелярії з аршином в руках і був зовсім схожий на крамаря в крамниці, котрий виставив напоказ свій крам. Високий, плечистий, рівний станом, повний на виду, з рум’яними здоровими щоками, з повного шиєю, з розкішним волоссям на голові, він і справді був схожий на добре вгодованого тілистого купця. Тільки високий білий лоб, чудові ясні сині очі та червоні повні, невеличкі, як у панни, губи показували його аристократичну вроду. Густе м’яке волосся на голові, кудлате, як грива, та довгі вуси, спущені вниз, робили його зовсім схожим на польського дідича шляхтича.
— А ходіть сюди! Молодиці, дівчата! Йдіть ближче та вибирайте собі на спідниці та на юбки! — гукнув Ястшембський зовсім так, як крамарі в крамницях закликають до себе мужиків.
Молодиці й дівчата несміливо вступили в канцелярію. Одна пхала другу вперед і кожна одхилялась за спину другої.
— Сміливіше! Чого ж ви боїтесь? Я не вовк, не з’їм вас! — сказав пан.
Молодиці й дівчата вже сміливіше вступили в хату, а далі не втерпіли й розсипались по хаті, як овечки по лузі. Червоні, зелені матерії, гарні хустки притягували їх до себе, як чари. Парубки стояли коло порога і тільки скоса поглядали на смушеві шапки та на червоні пояси.
— Ой гарна ж матерія! — аж запищала одна молода молодиця.— Така червона, аж очі бере в себе.
— А що? Одрізати тобі на спідницю чи на юбку? — спитав Ястшембський в молодиці і вщипнув її за руку.
Молодиця запищала й захихикала, затуляючись рукавом.
— Ой, гарна ж буде спідниця! Одріжте мені, пане, хоч і на дві спідниці,— просила молодиця.
— А ходитимеш до мене на роботу ціле літо й осінь на копанку буряків? — спитав пан.
— Їй-богу, буду, тільки одріжте,— сказала молодиця,
— Гляди ж! А як візьмеш гостинець та підеш на роботу до другого посесора, то я не подивлюсь тобі в зуби: серед улиці здеру з тебе спідницю ще й нагайкою обшмагаю. Чуєш, молодичко!
— Ні до кого не піду,— сказала молодиця,— а, може, сестро, взяти собі хустку! — сказала молодиця до однієї дівчини.— Та й гарні ж хустки! Таких хусток і в Богуславі, і в Лисянці не знайдеш.
— Я візьму собі на спідницю отого червоного,— сказала дівчина.
— То й я візьму на спідницю,— сказала молодиця.
Ястшембський одміряв аршином їм обом червоної матерії на спідниці.
Дівчата ходили од однієї матерії до другої, лапали руками, слинили крадькома й терли в пальцях, щоб спробувати, чи не одстає фарба, і вибирали собі, хто на юбку, а хто на спідницю. Василина стояла серед хати й не знала, котру матерію собі вибрати. Вона ще зроду не мала ні одної спідниці та юбки з таких чудових матерій. В неї очі розбігались од однієї матерії до другої. Вона не знала, чи взяти собі зелене, чи червоне, чи жовтогаряче.
— А ти, Василино, вибрала вже собі на спідницю? — спитав її пан і вщипнув за щоку.
Василина зросла в малому селі, в лісі й не звикла до таких панських жартів. Вона одказала йому грубо, неначе парубкові.
— Гетьте! Чого це ви лізете до мене?
— Оце яка недоторкана! Чого ти так брикаєшся? — сказав пан, сміючись, і знов вщипнув її за плече.
— Одчепіться од мене! — крикнула Василина на всю хату.
Всі в хаті засміялись.
— Оце яка ти дика! А як з тобою парубки жартують, то ти, правда, не брикаєшся? — сказав пан.
— Оце, господи! Хіба я коняка, щоб брикалась,— знов гукнула дико на всю хату Василина.
Парубки зареготались; дівчата затулялись рукавами.
— Гарна дівчина, та любить гедзкатись,— сказав пан,— ось я тобі одріжу на спідницю оцієї червоної матерії, то, може, ти перестанеш хвицатись.
Василина глянула на червоні розкішні квітки, розкидані по зеленому полі, і втихомирилась.
— Ну, що? Чи одрізати на спідницю? — спитав пан.